Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Батьківські втіхи

Анрі сплигнув з коня перед вартівнею Лувру. Коли він уже виходив з-під склепіння брами, хтось сильно штовхнув його й не вибачився; а втім, було темно. Бельгард, що йшов слідом, зупинив неотесу, налаяв його відповідним словом і спитав: невже він не знає короля? Невідомий відрубав: аякже, він і в темряві знає, кого треба впізнавати, а кого ні! Тоді його збили з ніг, а коли він схопився, вже наспіла варта.

В своєму кабінеті Анрі застав першого камердинера.

— Глянь на моє ліве плече.

— Нічого не видно, величносте, — сказав пан д'Арманьяк. — Та коли у вас там свербить, то ви, певне, роздушили якусь блощицю.

Анрі відказав:

— У таких старих палацах, як цей, завжди повно всякої нечисті. Треба взятись і викурити її.

Арманьяк зітхнув. Сам до себе він сказав просто, без метафор, що його владар у невигідному становищі порівняно зі своїми підступними ворогами: його роззброює внутрішня шляхетність. «Колись замолоду ми ледь-ледь не вклали на місці герцога Гіза, і це з ним справді сталось, коли він надміру піднісся. А нині піднеслись ми й почуваємо до всякої дрібної потолочі недозволенну неповагу. І ця неповага нам так не минеться. Нікчемам ніщо так не дошкуляє, як те, що їх щадять із внутрішньої шляхетності. Якби ж то ми жили в своєму земному палаці Луврі, а не в наших Великих планах чи в емпіреях!»

Отак міркував старий без метафор, поки можна було обійтися без них. Зітхнувши раз, удруге, він вийшов, бо помітив, що його владар замислився. Тим часом Анрі просто вчувався спів. «Пісня пролунала просто на вулиці, як і колись. Дофін уже великий. Небіжчиця давно вже спить вічним сном. Але коротка війна і вічний мир, п'ятнадцять держав і остаточний лад у Європі — коли вони були вперше звістовані мені? Коли я сказав, що хочу здійснити все це, хочу повалити владу темряви? Тоді був феєрверк — у парку в Монсо. Стоячи коло своєї любої владарки, я дивився, як вогняне колесо розсипає срібло, а над ним завис лебідь. Все небо моєї душі тоді зайнялось полум'ям, і я побачив вільний союз королівств та республік. Тоді моєю метою стало домогтися, щоб народи жили живим і розумним життям, а не мучилися від страшних снів у роздутому череві всесвітньої монархії, що поглинула їх усі. Ось коли насправді зродився мій Великий план. Досить мрійницький; але кожна натхненна ідея врешті-решт стає на тверезий грунт. Ось тепер пан Гроцій розписує його на параграфи, а Роні вираховує кошти.

Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності.

Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план — це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все — тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось».

І він негайно доручив це герцогині де Сюллі — дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви — звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього — сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха.

Дама не втратила самовладання, їй тільки соромно було за цю вульгарну нестриманість. А лакей ще довго шаленів, коли вона вже пішла. Де це чувано, щоб чоловік посмів розсердитись на лицаря своєї дружини — та ще який чоловік! Король уже не тямить, хто він і що з ним. Усі тільки й чекають, коли вже його не стане, і в цьому дуже просто допомогти йому. Для втаємничених уже почалось регентство королеви.

Все це слухала й вона сама. За своєю люттю і за люттю її красеня-лицаря вона навіть не помітила, про що тут уперше йшла відверта мова: про те, щоб убити її чоловіка. Вона не сприйняла цього поважно, вирішив Анрі, коли йому про все сказали. Не пані де Сюллі — та міцно стиснула свої тонкі губи. Це зробив дофін; він слухав усе з тихого куточку й аж горів у душі, хоч на виду тільки бліднув. Він дав собі слово, що відбере життя в пана Копчіні,— і дотримав цього слова, коли став