Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Охоронці лише мить вагалися, потім опустили зброю, дивилися за нами уважно.

— Нехай залишаються тут. Якщо хоч один піде за нами, буду стріляти, — сказав я барону. Той наказав своїм. Їх у підвалі було троє, отже, нагорі ще четверо.

— Веди до виходу.

Барон повів. Горішні охоронці теж наставили зброю. Фон Шпіл наказав залишатися на місцях. Ми вийшли у двір. Я побачив, що будинок барона, складений з величезних кам’яних брил, оточують високі мури. Справжня фортеця.

— Веди до машини, — наказав я. Барон повів за будинок, до великого сарая. В ньому стояло одразу три машини і кілька екіпажів. Альчеста зазирнула в одне авто.

— Є ключі!

Сіла за кермо, завела двигун. Я відчинив ворота. Виїжджаючи, трохи зачепилася боком.

— Давно не кермувала! — пояснила вона.

Я дивився на інструменти, розкладені на полицях. Побачив шило. Пробив колеса інших машин, щоб охоронці не змогли нас переслідувати. Сіли з бароном на заднє сидіння, рушили. Побачили на сходах охоронців.

— Скажіть їм, щоб залишалися тут, — наказав. Барон крикнув. Я озирнувся назад. Охоронці нас не переслідували. — От і добре.

— У тебе є один шанс. Залишити її і втекти. Тільки тоді я не вбиватиму тебе, — сказав фон Шпіл. Я запхав йому в рота кляп, щоб не слухати дурниць.

— Його треба вбити. Бо він метатиметься, — сказала Альчеста.

— Я не хочу крові.

— Я його вб’ю, я особисто. Я цілий рік мріяла його вбита. — Альчеста озирнулася.

— Дивися на дорогу! — скрикнув я, бо ми ледь не злетіли в провалля. — Не поспішай!

Дорога з пагорба була вузенька.

— Його не можна залишати, — продовжила Альчеста, коли ми вже з’їхали і покотили дорогою серед полів.

— Я не хочу крові ані на своїх руках, ані на твоїх, — відповів я. — Мститися барон не буде. Ти знаєш, хто я? — спитав у фон Шпіла. Він дивився презирливо. — Не знаєш. Я — найкращий сищиіс імперії Іван Карпович Підіпригора. — До презирства додалася зневага. — Я опишу те, що побачив у підвалі твого будинку. Окремо зупинюся на велетні. Розпишу, як ти з його допомогою залякав селян, як убив колишнього слідчого, що спробував тебе шантажувати, та інших.

Барон закрутив головою. Мабуть, хотів сказати, що мені не повірять.

— Повірять, повірять, бо люди знають, що я пишу правду. Але важлива не віра, важливо те, що зараз у тебе багато ворогів, які охоче схопляться за мою розповідь. Багато хто хоче отримати замовлення, які зараз належать тобі, або забрати твоє майно. Вони б і раніше це зробили, але не мали за що вхопитися. А тут матимуть. Якщо щось зі мною станеться, буде чудова нагода вдарити по тобі. Вимагати суду й конфіскації майна. Може, твоїх грошей вистачить, щоб відкупитися, а може, й ні. Так, велетень потужний, але раптом сюди надішлють війська? Думаєш, не надішлють? А якщо я напишу, що бачив у твоєму підвалі кайзерівських шпигунів? Що ти постачаєш до армії гниле сукно, сирий порох та лежале борошно не просто так, а щоб підірвати обороноздатність Росії? Німецький агент у глибокому тилу! Ага, бачу, тобі сподобалася ця ідея! Он як оченята забігали! Тобі ж і так було важко через цей «фон» у прізвищі. А коли стане відомо, що якийсь фон Шпіл причетний до вбивства Івана Карповича Підіпригори, тебе ж знищать! На тебе зразу накинеться стільки охочих до твоїх грошенят, що від усіх твоїх статків вмить нічого не залишиться! І не допоможуть тобі, ані твої азійські дикуни, ані велетень!

Барон показав очима, щоб я зняв кляп. Я зняв. Фон Шпіл скривився. Ненавидів мене, але вмів триматися.

— Ми домовимося так. Ти забудеш про мене назавжди. Ані слова, нічого не писати й не розповідати. Вона теж мусить мовчати,— кивнув у бік Альчести. — Наче нічого й не було. — Дівчина гнівно повела плечима. — Тоді я забуду про вас. Але якщо я почую чи прочитаю щось твоє про мене, сприйму це як оголошення війни. Тоді я знищу тебе. І її. Де б ви не були і скільки б це мені не коштувало.

— Домовилися, — сказав я.

— Ваню, вбий його, та й усе! — втрутилася Альчеста.

— Розв’яжи мені руки, — сказав барон.

— А ось це не обов’язково. Альчесто, пригальмуй, — попросив я. Вона пригальмувала, я висадив фон Шпіла, і ми поїхали далі. — Ну, здається, втекли.

— Та було б добре. — Альчеста усміхнулася. Я переліз на переднє сидіння. Почув позаду страшенне ревіння. — Чорт забирай, велетень!

Я визирнув у вікно. Вдалині побачив пагорб із будинком фон Шпіла. Там щось мигнуло. Якесь величезне тіло стрибало так, що вилітало над верхівками дерев. Цього я не чекав. Думав, що барону треба повернутися, щоб підняти велетня, і у нас є принаймні півгодини в запасі. Тільки їх не було. Велетень уже біг за нами!

— Загальмуй у ярку! — крикнув я.

— Треба тікати! — закричала Альчеста.

— Ми не втечемо! Гальмуй! — Вона зупинила машину. — Іди цим ярком, потім поверни ліворуч і біжи до роздоріжжя. Там чекатиме чоловік на візку. Лікар Піддубний. Скажеш,