Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Екстрений випуск, революція в Німеччині… Пасажир, платіть три карбованці…

Він кинув газету на груди Рощину, не помічаючи ні відкритих страшних очей цього пасажира, ні його мертвенного обличчя…

— Гроші беру на підвіконнику. Пасажир, прочитайте газету…

Він вискочив з кімнати. Серце у Вадима Петровича істерично билось, але ще довго на грудях у нього нерозгорнутим лежав сліпо надрукований газетний аркуш…

«Революція в Німеччині!.. Солдати на дахах вагонів, розбиті вокзали, юрби, що співають дикими голосами, оратори, що вигукують з п’єдесталів пам’ятників, молотячи кулаками повітря: свобода, свобода! Нібито свобода замінить їм хліб, батьківщину, почуття обов'язку і розмірений спокій віками злагодженої держави! Революція, — засмічені міста, розпатлані дівки на бульварах… І нудьга, нудьга людини, яка дивиться з вікна на вилинялі дахи міста, де більше не залишилось таємниць… Навіть сонце піднялось недосяжно високо… Нудьга людини, яка з такими зусиллями намагалася пронести через життя саму себе, свою незалежність, свою гордість, свою печаль».

Вадим Петрович зрозумів нарешті, що розмовляє вголос. Це вже було схоже на марення з розплющеними очима. Він розгорнув газетний аркуш. На всю сторінку великими літерами йшло повідомлення про революцію, що почалася в Німеччині. Вона вибухнула в момент переговорів про перемир’я в Комп’єнському лісі, коли в поїзд генерала Вейгана, який стояв в артилерійському тупику, з’явилися німецькі уповноважені.

Вони спитали, які будуть французькі пропозиції? Генерал, не запрошуючи їх сісти, не подаючи руки, з холодною люттю відповів: «У мене немає ніяких пропозицій… Німеччина повинна бути поставлена на коліна».

Того ж дня правителі, які призвели Німеччину до ганьби, були скинуті. В Берліні утворилась Рада робітничих і солдатських депутатів. Імператор Вільгельм таємно залишив ставку в Спа і втік у Голландію, на кордоні віддавши голландському армійському поручикові свою шпагу.

Через кілька хвилин Вадим Петрович, одягнений, в шинелі, тісно підперезаній паском, у кашкеті, ще раз перечитав газету, стоячи коло вікна. Сунув у кишеню зім’яті кредитні папірці і вийшов на вулицю.

Він побачив: повз готель ішов кремезний чоловік, який ніби тільки що виліз із скафандра — з великої глибини: багрове обличчя роздуте, очі викочувались з орбіт; ворушачи товстими губами, обкиданими коркою, він повторював: «Продаю, Крупп Штальверке, продаю, продаю…» Він перекочував очі на прохожих з божевільною надією — знайти дурня, ще більшого, ніж він…

Його почали штовхати й одіпхнули до стіни австрійські солдати, — вони йшли купками без строю, перекинувши гвинтівки за спину, дулом донизу… Це була одна з ознак революції, — яка зразу ж, з першого свого дня відмовлялася від вбивства людей… Обік цієї юрби тротуаром ішов тоненький офіцер з шовковистими юнацькими вусиками; вродливе обличчя, напружене до страждання, було погордливо підняте, на лівому погоні — червоний бант. Цьому хлопчикові, випущеному в полк у воєнний час, не вдалося, мабуть, повештатися в новенькому мундирі, волочачи металеві піхви шаблі по тротуарах веселого Відня, де жінки так чарівно безтурботні. Припало йому — через молодість і добродушність — бути обраним до солдатського комітету, і от він веде свою роту на вокзал, евакуюватися, крізь фланговий вогонь злорадісних, насмішкуватих поглядів… А в Відні — хаос, голод, робітники будують барикади…

Рощин довго дивився вслід цим гордим європейцям. У нього теж піднімалась злорадність: «Недовго погостювали на Україні, попоїли гусей і сала… Брест вам, видно, вийшов боком…» Але він зараз же насупився: «А тобі що до того? Потирають руки в Москві. А ти йди у смердючий окоп, до своїх контрреволюціонерів…» І він дужче насупився від того, що вперше, та ще так спокійно, цинічно вимовив це слово… Саме в цьому слові ховалася причина його душевного розбрату. Катя була прозорливіша за нього, коли сказала під час їх шаленої сварки в Ростові: «Якщо ти віриш всією силою душі в справедливість твоєї справи, тоді йди і вбивай…» За всіма традиційними поняттями чесного інтелігента, який поважає себе, контрреволюціонер — значить, падлюка й негідник… От, і живи з цим…

Засунувши руки в кишені шинелі, він повільно йшов угору широким Катерининським бульваром. І хода у нього була, як у негідника й падлюки: човгаюча, квола. Проходячи повз перукарню, він мимоволі глянув на себе у вузьке дзеркало з боку дверей: до нього зло і криво усміхнулось його обличчя трупного кольору. Він зайшов, не скидаючи шинелі, сів у крісло: «Побрити!» Тут теж усе викликало у нього огиду — і низеньке тепле приміщення, обклеєне дешевими шпалерами, що відстали від стін, і сам перукар з гребінцем у волоссі, повному лупи, з брудними ніжними руками, що пахли якоюсь солодкою поганню…

Збиваючи піну і не поспішаючи намилювати Вадиму Петровичу щоки, перукар говорив:

— Не мала баба клопоту, та купила порося… Воювали чотири роки, а тепер у них революція… Про що вони думали, чому не спитали мене? — Він розкрив бритву і люто почав гострити її. — Велика політика і наше маленьке тихе діло, — бажаю вам мати різницю. — Гарячою піною він почав намилювати Вадиму Петровичу щоки. — Сьогодні ви у мене перший клієнт. Люди дуріють. Якщо імператор Вільгельм утік в Голландію, то в нашому місті вже ніхто не хоче бритися! Я вам скажу чому. Вони всі бояться більшовиків, вони бояться махновців, вони всі хочуть відростити собі щетину, щоб бути схожими на пролетарів. — Він з хрустом повів лезом по щоці. — Пробачте, ви не любите, коли беруть за кінчик носа? Є такі, що цього просять. Я вчився в Курську, наш майстер працював по-старому, засував пальця в рот клієнтові, а для благородних у нього були огірки. З пальцем — десять, з огірком — дванадцять, — непогані були гроші. Вас буду брити ще раз, — часу вистачить. От тільки що перед вами заходив один божевільний. Ви знаєте Папрікакі? Наш великий фінансист. У нього розладнані нерви, його не можна брити, у нього висип на щоках, страшний біль, навіть як торкнутися щіточкою. Сьогодні у нього, слава богу, висипало вже по всьому тілу. Так він мене потішив: німці збираються виходити з України, під Бєлгородом уже почали наступати більшовики, а в Білій Церкві об’явився новий український уряд: Директорія. Рада була, Совєти були, гетьман був, Директорії ще не було. На чолі — Петлюра і Винниченко. Обидва в