Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Вона охайно вішає мундир майора у шафу і супроводжує клієнта у спеку, в яскраву пару, навіть стін не видно, у нього на ногах пір’їсті волоски, величезні сідниці й спина вже помітно зволожуються. Тіла інших ворушаться, зітхають, стогнуть, невидимі в пелені туману, виміри тут, під землею, безглузді — приміщення може бути будь-якого розміру, та хоч як ціле місто, все вкрито зображеннями птахів із не надто послідовно витриманою двосторонньою симетрією, де-не-де приглушені жовті та блакитні кольори, єдині барви у водянистих сутінках.

— Оооххх, з біса гáряче, — Марві, слизький від поту, через кахельний край важко сповзає вниз, у напахчену воду. Нігті на ногах, обрізані по-військовому квадратами, зникають у воді останніми. — Ану сюди, всі до купелі, — гучний задоволений рев, хапає Мануелу за литку й тягне. Вона вже двічі падала на цих плитках, бачила одну з подруг на витяжці, а тому заходить елегантно — досить жорстко падає із широко розкинутими ногами, задом йому на пузо із гучним лясь, сподіваючись, що вийшло боляче. Але він лише знову регоче, гучно віддавшись теплу, плинності, довколишнім звукам — анонімному траху, сонливості, невимушеності. Він без зайвих слів забиває свій дебелий червоний стояк у серйозну дівчину, напівзакриту хмаркою чорних і змокрілих іспанських мережив, дивиться куди завгодно, аби не йому в очі, гойдаючись у внутрішньому тумані, у мріях про дім.

Ну і нехай, не в очі ж їй тицяти, правильно? В обличчя взагалі краще не дивитися, йому потрібна лише смаглява шкіра, стулений рот і мила серцю негритоська покора. Вона зробить усе, що скажуть, ага, хоч голову під воду запихай, аж поки не втопиться, чи руку викручуй, всі пальці зламати можна, як тій курві з Франкфурта минулого тижня. Вломити пістолетом, покусати до крові… видіння затоплюють, несамовиті, дарма ви гадаєте, що еротичні, — в них більше агресії, ударів, пронизування та інших військових цінностей. Не сказати, що він не отримує своєї дещиці насолоди, як будь-хто, не скажеш, що й самій Мануелі, отак, на хвилиночку, в спортивному сенсі, не подобається скакати на пружному червоному дулі майора Марві, хоча думки її тепер — у тисячі різних місць: Сандра має сукню, і Мануелі хочеться такої самої, слова до різних пісень, свербіння під лівою лопаткою, проходячи баром під час вечері, бачила високого англійського солдатика, у нього рука смаглява, рукав закочений до ліктя, лежить на цинковій стільниці…

Голоси серед пари, тривога, хляпають ноги у капцях, мчать силуети, сіра хмарна евакуація.

— Що за дідько? — майор Марві саме збирався кінчати, підводиться на ліктях, мружиться на всі боки, стояк швидко опадає.

— Облава, — пробігає повз них голос.

— Лягаві, — здригається хтось іще.

— А хааай йому! — репетує майор Марві, згадавши про дві з половиною унції кокаїну в кишені мундира. Важко, як морж, перекочується, Мануела зісковзує з обвислого нервового пеніса, трохи збуджена, але достатньо професійна, щоб відчувати, що ціна тепер включає символічні puto і sinvergüenza[579]. Вилізши з води, ковзаючи на кахлях і замикаючи колону втікачів, Двейн Марві вивалюється у крижану роздягальню і бачить, що всі інші купальники вже повтікали, шафки непривітно порожні, лишилося тільки щось оксамитово-кольорове.

— Гей, де моя форма?! — тупає ногами, пика червона, кулаки стиснуті. — Падлюки ви безродні! — проревівши, шпурляє кілька пляшок і попільничок, розбиває два вікна, кидається на стінку з декоративною стійкою для парасольок, і на душі стає легше. Над головою і в сусідніх кімнатах тупотять солдатські черевики, верещать дівчата, платівка на фонографі деренчить і змовкає.

Марві придивляється до плюшевого чи то оксамитового вбрання, розуміє, що це костюм свині в комплекті з маскою, нерішуче припускає, що лягаві не зачеплять безневинного поросяти, якому закортіло трохи розважитися. Кімнатами «Путці» розтікаються невеселі аглицькі голоси, а майор тим часом знавісніло рве шовкову підкладку і солом’яну набивку, щоб запхати туди власне сало. Влізши нарешті у костюм, ффух, застібнувшись, сховавши під маскою обличчя, у безпеці, безликий, мов блазень, пролазить крізь завіску з пацьорками, відтак угору до бару, аж тут — трісь — налітає на зустрічну дивізію покручів у червоних кашкетах і, курва їхня мати, всі йдуть у ногу.

— А ось і наша невловима свиня, джентльмени, — ряба морда, дурнуваті шолудиві вуса, пістолет націлений у голову Марві, швидко підтягуються всі інші. Проштовхується тип у цивільному, на гладенькій щоці палає темний піковий туз.

— Чудово. Доктор Маффедж на вулиці зі «швидкою», і нам на секунду знадобляться двоє ваших хлоп’ят, сержанте, поки не зафіксуємо.

— Зрозуміло, сер. — Зап’ястки, розімлілі від пари й комфорту, вміло заламані назад, Марві не встигає як слід розлютитися, щоб загорлати, — холодна сталь, тріщить, наче телефонний диск серед ночі, коли на все пекло ані крихти надії, що візьмуть слухавку…

— Замахали, — нарешті виривається з нього, маска заглушує голос, у ній таке відлуння, що вухам боляче, — салабоне, ти що, сказився? Ти хоч знаєш, хто я?

Ой-ой-ой, стривай-но, якщо вони знайшли мундир, посвідчення Марві та кокаїн в одній кишені, то може, не так і розумно одразу називати своє прізвище…

— Гадаємо, лейтенант Слотроп. Ідіть, і то хутко.

Він замовкає. Слотроп, ну, гаразд, перечекаємо, поглянемо, що до чого, з наркотою розберемося потім, прикинемося дурником, мовляв, підкинули. Може, навіть знайдемо собі жидка-адвоката, надійного, щоб цей набрід вхопити за зябра через протиправний арешт.

Його виводять за двері, а тоді садовлять в карету швидкої допомоги, гуркоче мотор. Водій з борідкою кидає побіжний погляд через плече, вмикає зчеплення. Не встигає Марві навіть подумати про опір, як інший цивільний і «проліски» пристібають його в колінах і грудях до нош.

Пригальмовують біля армійської вантажівки, щоб висадити поліцейських, відтак їдуть далі. До Куксгафена, гадає Марві. У вікні сама ніч, пом’якшена місяцем темрява. Нічого не розбереш…

— Заспокійливе зараз? — Біля нього навпочіпки присідає Піковий Туз, світить ліхтариком на ампули в аптечці, брязкає шприцами та голками.

— Гм-м. Так, ми майже приїхали.

— Не розумію, чому цього не можна було помістити у шпиталі.

Водій ірже:

— Ага, уявляю собі…

Піковий Туз повільно наповнює шприц.

— Ну, наказ є наказ… Тобто нічого такого…

— Шановний, ця операція не з респектабельних.

— Агов, — майор Марві намагається підвести голову. — Операція? Хлопці, що тут коїться?

— Шшш, — відриває шмат поросячого рукава, оголює передпліччя Марві.

— Не треба голок… — проте вона вже у вені, розряджається, а Піковий Туз пробує вгамувати Марві. — Ви не розумієте,