Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Знаєш… Можливо, я зараз буду надмірно жорстокою… Але я рада, що він мертвий. Я не думала про це постійно, але я хотіла, щоб він щез із цього світу, — сказала Злата, коли вони повертались до Києва. — Він приніс багато горя і страждань великій кількості людей… І те, як він вчинив з моєю сестрою… Що хотів зробити мені… — Злата підперла голову рукою. — Він, мабуть, злякався, що ти його не просто пристрелиш, а знову будеш бити…

— Мабуть, — підтвердив Артур, стежачи за дорогою.

— Його самогубство символічне. Воно як боягузлива втеча від відповідальності за свій вчинок…

— Сміливим він був тільки з тими, хто слабший за нього. Але я бачу ще один символ.

— Який?

— Я ж казав, що Павленко Злата — це суцільна удача. Сьогодні ти отримала офіційний документ, і ось результат, — Артур ледь помітно усміхнувся. — Твоє бажання виконано.

(Артур напише зізнання у побитті Гори, але суд його виправдає. Його дії визнають такими, що були скоєні у стані патологічного афекту, котрий виник в результаті почутої інформації про напад і спробу зґвалтування його нареченої.)

Ввечері Артуру несподівано подзвонив у скайп Борис Бран. Колись, на прохання Якова Павловича, він вислав фото каблучки й тавра, на що лікар порадив додати контакт Бориса, про всяк випадок. Це було вже досить давно, ще в липні і за весь цей час Борис нічого не писав Артуру і, тим більше, не дзвонив.

Злата була на кухні з бабусями.

Їхня теперішня кімната була заставлена купою привезених меблів, тому для розмови довелося переміститись у крісло з ліжка і, поставивши ноут на коліна, прийняти виклик.

Борис був, як завжди дуже зібраним і охайним.

— Доброго вечора, Артуре. Сподіваюсь, я не дуже вам завадив? Просто, те, що я дізнався, не дає мені спокою.

— Доброго. Все гаразд.

— Я чув, що у вас стріляли… Як ви себе почуваєте?

— Мені вже набагато краще. Дякую.

— Знайшли того, хто це зробив?

— Так, сьогодні, але він вчинив суїцид. Там не зовсім здорова людина… А що ви дізналися? Можете поділитися?

— Так. Я згадав, де бачив фото. Це було вдома в одного мого знайомого.

Після слів Якова Павловича про орієнтацію лікаря, згадка про знайомого звучала для Артура двояко.

— Я сьогодні вранці попросив його відсканувати ці фото і прислати мені. Зараз я перешлю їх вам. Вони чорно-білі… Але коли ви їх побачите… — Борис похитав головою. — Перше фото — зустріч 1972 року в Криму. Лівадія, санаторій КДБ “Чорномор’я”.

Артур отримав фото. Відкрив і завмер. На цьому фото було три пари. З центру фото до нього усміхалася Злата...