Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Я беруся між козаків пробратися.

Лицарі, почувши ці його слова, здивовано посхоплювалися з місць; Заглоба роззявив рота, Володийовський швидко засмикав вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, зім’явши рукою оксамитну свою одежу, вигукнув:

– Ваша милість за це береться?

– А ви вперед подумали, чим говорити? – запитав Скшетуський.

– Давно думаю, – відповів литвин, – не перший день серед лицарів точаться розмови, що треба його величність сповістити про наше становище. Я як почую, так і поміркую: коли б дозволив мені Всевишній обітницю виконати – зараз би й вирушив, без зволікання. Що я, нікчемний черв’як, значу? Невелика буде втрата, навіть якщо зарубають дорогою.

– І зарубають, можете не сумніватися! – закричав Заглоба. – Чули, пан староста говорив: смерті не минути!

– Так і що з того, братушко? – сказав пан Лонгинус. – Зволить Господь, то й проведе в неушкодженості, а ні – винагородить на небі.

– Але спершу схоплять вас, тортурам піддадуть і жахливу смерть вигадають. Ні, ви, одначе, з глузду з’їхали! – сказав Заглоба.

– І все-таки я піду, братушко, – лагідно відповів Підбийп’ятка.

– Птахові там не пролетіти – з лука підстрелять. Вони ж нас навкруги, як борсука в норі, обложили.

– І все-таки я піду, – повторив литвин. – Усевишній мені дозволив обітницю виконати – тепер я перед ним у боргу.

– Ні, ви тільки на нього подивіться! – кричав у розпачі Заглоба. – Уже краще відразу звели собі голову відрубати і з гармати вистрелити по козацькому станові – тільки одна туди і є дорога.

– Дозвольте, зробіть милість! – заблагав литвин, складаючи руки.

– Та ні! Самі не підете, я піду з вами, – сказав Скшетуський.

– І я з вами! – підхопив Володийовський і по шаблі рукою ляснув.

– Щоб вас чорти! – закричав, схопившись за голову, Заглоба. – Щоб вам провалитися з вашим «і я! і я!», з геройством вашим! Мало їм іще крові, мало стрілянини, смертей мало! Не вистачає того, що навколо діється: ні, шукають, де б скоріше скрутити в’язи! Ну й котіться до дідька, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

І, підхопившись, заметався по шатру як навіжений.

– Господь мене покарав! – кричав він. – Замість того щоб зі статечними людьми водитися – з вітрогонами, старий дурень, злигався! Так мені й треба!

Ще деякий час він бігав туди-сюди, наче в лихоманці, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, втупившись йому в вічі, засопів грізно.

– Що я вам поганого зробив, навіщо штовхаєте в могилу?

– Хай нас Бог милує! – відповів лицар. – З чого ви взяли?

– Що пан Підбийп’ятка такі дурниці верзе, не дивно! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як три найпустіші турецькі голови зітнув, і останньої тями позбувся…

– Слухать гидко, – перебив його литвин.

– І цьому я не дивуюся, – продовжував Заглоба, тицяючи у Володийовського пальцем. – Він будь-якому козаку за халяву сплигне або причепиться до шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і скоріше за всіх нас пролізе куди завгодно. Добре, на цих двох не зійшов Святий Дух, але, коли і ви, пане, замість того щоб від божевільного кроку втримати дурнів, тільки їх під’юджуєте, заявляючи, що самі підете, і всіх чотирьох нас на муки й вірну смерть приректи хочете, – це вже… остання справа! Тьху, чорт, не чекав я такого від офіцера, якого сам князь поважає за статечність.

– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ви, пане?…

– Так, так! – закричав, б’ючи себе кулаком у груди, Заглоба. – І я теж. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або всі троє – піду і я з вами. Нехай упаде моя кров на ваші голови! Іншого разу буду дивитися, з ким заводжу дружбу.

– Оце так так! – тільки і сказав Скшетуський.

Троє лицарів кинулись обіймати старого шляхтича, але він, усерйоз розсердившись, сопів і відпихав їх ліктями, приказуючи:

– Відчепіться, ну вас до дідька! Обійдуся без юдиних поцілунків!

Раптом на валах загриміли мушкети і гармати. Заглоба прислухався і сказав:

– От вам! Ідіть!

– Звичайна перестрілка, – зауважив Скшетуський.

– Звичайна перестрілка! – передражнив його шляхтич. – Подумати тільки! Їм іще мало. Військо від цієї звичайної перестрілки стануло наполовину, а для них усе дитячі забави.

– Не журіться, пане, – сказав Підбийп’ятка.

– Помовчали б, литвиння-ботвиння! – гаркнув Заглоба. – Більше за всіх же винні. Хто затіяв цю божевільну авантюру? Безглуздіше, хоч трісни, не можна було придумати!

– І все-таки я піду, братушко, – відповів пан Лонгинус.

– Підете, підете! А я знаю чому! Нічого героя удавати, вас наскрізь видно. Непорочність не терпиться збути, от і поспішаєте її з укріплення винести. З усіх лицарів ви найгірший, а не найкращий аж ніяк, шльондра, що продає чесноту! Тьху! Кара Господня! Так-то! Не до короля ви поспішаєте – вам би на волю та збрикнути гарненько, як на вигоні жеребцеві… Помилуйтеся: лицар невинністю торгує! Паскудство, як Бог святий, чисте паскудство!

– Слухать гидко! – закричав, затуляючи вуха, пан Лонгинус.

– Досить сперечатися! – серйозно промовив Скшетуський. – Поміркуймо краще про справу!

– Зачекайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, який до цього зі здивуванням слухав слова Заглоби. – Велика це справа, але без князя ми вирішувати не маємо права. Нічого сперечатися, шановні панове. Ви на службі і зобов’язані слухатися наказів. Князь зараз мусить бути в себе. Ходімо до нього, послухаємо, що він на вашу пропозицію скаже.

– Те ж, що і я! – вигукнув Заглоба, й лице його освітилося надією. – Ходімо скоріше.

Вони вийшли на майдан, який обсипали вже кулі з козацьких шанців. Військо вишикувалося біля валів, що здалеку здавалися заставленими ярмарковими ятками – стільки на них було розвішано старого строкатого одягу, кожухів, стільки наставлено візків, розідраних наметів і всіляких предметів, що можуть слугувати заслоном від куль, тому що часом цілими тижнями стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. І тепер над цим лахміттям висіла довга блакитнувата смуга диму, а перед ними виднілися червоні та жовті шеренги лежачих солдатів, які невтомно стріляли по найближчих ворожих шанцях. Сам майдан схожий був на гігантський смітник; на рівному майданчику, покопаному заступами, потоптаному копитами, навіть травинки ніде не зеленілося. Тільки височіли купи свіжої землі в тих місцях, де солдати копали могили та колодязі, й валялися там і тут уламки розбитих возів, гармат, бочок упереміш із купами обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського не можна було побачити – усякий негайно прибирався на прогодування війську, зате на очі раз у раз потрапляли гори залізних, здебільшого вже поруділих від іржі гарматних ядер, що