Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Побачивши, як він виходить із вокзалу, несучи в руках по валізі, Голлі впевнилась, що приязнь її має підстави. Він трохи скидався на Джоллі — давно втраченого кумира її дитинства, але здавався безпосереднішим, не таким розважливим; очі в нього були посаджені глибше, волосся світліше — він не носив капелюха; загалом дуже милий «маленький братик».

Його соромлива чемність зворушила Голлі, яка звикла до самовпевненої поведінки сучасної молоді; він був збентежений тим, що машину веде вона, а не він. Чи не дозволить вона йому сісти за кермо? Щиро кажучи, у Робін-Гілі автомобіля не було від початку війни, і він брався за кермо тільки раз у житті, і то врізався в насип — тож нехай Голлі трохи повчить його. Його сміх, тихий і заразливий, здався їй просто чарівливим, хоча це слово, як вона чула, вважалося тепер застарілим. Коли вони приїхали додому, він витяг пожмаканого листа, Голлі прочитала його, поки він умився, — зовсім коротенький лист, що, мабуть, завдав її батькові багато мук:

«Люба доню!

Сподіваюся, ви з Велом пам'ятаєте, що Джон нічого не знає про нашу сімейну історію. Ми з його матір'ю вважаємо, що він надто молодий для цього. Хлопець дуже хороший, він зіниця її ока. Verbum sapientibus. [71]

Твій люблячий батько Дж. Ф.»

От і все; проте лист збудив у Голлі неспокій, і вона вже пошкодувала, що запросила Флер.

Після чаю вона виконала дану собі обіцянку й повела Джона в гори. Вони довго розмовляли, сидячи над старим крейдяним кар'єром, порослим ожиною і агрусом. Молочай і печіночниця поцяткували зелений схил дрібними зірочками квітів, у небі співали жайворонки, в кущах висвистували дрозди, часом чайка, залетівши з морського берега, кружляла, сліпучо-біла, на тлі тьмяного неба, де невиразною плямою вже сходив бляклий місяць. Повітря було напоєне солодкими пахощами, наче невидимі крихітні створіння бігали навколо й топтали запашні трави.

Джон, що був замовк, раптом сказав:

— Яка краса! І нічого зайвого. Дзвіночки отари і чайки політ…

— «Дзвіночки отари і чайки політ»! Та ти, любий мій, поет!

Джон зітхнув.

— Куди мені! Не вийде!

— А ти спробуй! Я пробувала в твоєму віці.

— Справді? Мама теж каже: «Спробуй»; але я такий нікчема. Почитаєте мені ваші вірші?

— Любий мій, — лагідно відказала Голлі, — я вже дев'ятнадцять років замужем. А вірші писала ще тоді, коли збиралася вийти заміж.

Джон знову зітхнув і ліг долілиць: повернена до Голлі щока чарівно зашарілася. Невже Джонові «забило дух», як сказав би Вел! Уже? Проте якщо так, то тим краще, — хлопець не зверне уваги на Флер. А втім, у понеділок він розпочне працювати на фермі. І Голлі всміхнулася. Хто це ходив за плугом? Здається, Бернс. Чи тільки Петро Орач? [72] Тепер мало не всі юнаки й більшість дівчат стали писати вірші, судячи з численних збірок, які вона прочитала в Південній Африці, замовляючи їх через Гетчеса і Бампгарда; і, треба сказати, цілком пристойні вірші, куди кращі за ті, які писала вона сама! Але ж треба взяти до уваги, що поезія по-справжньому ввійшла в моду пізніше — разом із автомобілями. Ще одна довга розмова після обіду біля каміна в низькій кімнаті, і їй було відомо про Джона майже все, окрім хіба що чогось дуже важливого. Голлі провела його до дверей спальні, — двічі побувавши в ній перед тим і переконавшись, що там усе гаразд, — і пішла до себе, впевнена, що полюбить брата і що Велу він теж сподобається. Він має гаряче серце, але спокійний; чудово вміє слухати, чуйний до інших. Він, очевидно, любить батька й обожнює матір. Їздити верхи, веслувати, фехтувати йому подобається більше, ніж грати в ігри. Він рятує метеликів, що пурхають біля свічки, і хоч ненавидить павуків, проте не вбиває їх, а виносить надвір на клаптику паперу. Одне слово, він симпатичний. Вона заснула, думаючи про те, як він страждатиме, коли хтось вразить його. Але хто його вразить?

А Джон тим часом сидів біля вікна з аркушем паперу й олівцем писав свого першого «справжнього вірша»— при свічці, бо місячного сяйва було не досить; його вистачало тільки на те, щоб ніч здавалася трепетною і наче вирізьбленою на сріблі. Такої ночі Флер могла б іти, озиратися і вести за собою в гірську далечінь. І Джон морщив своє задумане чоло, писав на папері, викреслював, писав знову і робив усе необхідне, щоб завершити витвір мистецтва, а його охопило таке почуття, яке, певно, охоплює весняний вітер, коли він виспівує свої перші пісні серед весняного цвіту. Джон належав до тих нечисленних хлопців, у яких шкільні роки не вбили прищепленої вдома любові до краси. Йому доводилося, звичайно, ховати її в глибині душі — навіть учитель малювання не знав про неї; але вона жила в ньому, чиста й світла. Вірш здався йому настільки ж недоладним і незграбним, наскільки ніч здавалася легкокрилою. Проте він вирішив зберегти його. Певна річ, вірш нікудишній, проте це все-таки краще, ніж нічого, коли треба висловити щось, чого не можеш висловити. Джон подумав трохи збентежено: «Я не зможу показати його матері». Заснувши нарешті, він спав дуже міцно, затоплений хвилею нових вражень і почуттів.

VII. ФЛЕР

Щоб уникнути неприємних розпитувань, Джонові сказали тільки:

— Ми запросили на неділю одну знайому дівчину. Вона приїде з Велом.

З тієї ж причини Флер сказали тільки:

— У нас гостює один юнак.

Обоє лошат, як їх називав подумки Вел, зустрілися, отже, зовсім не готові до цієї зустрічі. Голлі так познайомила їх:

— Це Джон, мій маленький брат; Флер — наша родичка, Джоне.

Джона, що саме зайшов знадвору, де світило сліпуче сонце, так вразило це щасливе чудо, що він аж занімів на мить, і Флер устигла спокійно промовити: «Добрий день», наче вони ніколи й не бачилися, і швидким порухом голови дала йому зрозуміти, що це їхня перша зустріч. Він у захваті схилився до її руки і став німий як могила. Він здогадався, що краще мовчати. Ще малим, коли мати застала його за читанням при світлі нічної лампочки, він пробелькотів: «Я, мамо, тільки гортав сторінки», — на що мати відповіла: «Джоне, ніколи не кажи неправди, бо в тебе таке обличчя, що однаково тобі ніхто не повірить».

Материні