Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Але на застереження отця Даміана, може й справедливі, тамтешній люд не дуже звертав увагу — щось там піп проповідує, то й хай проповідує. На те він і божий слуга, щоби казання казати та грішників на праведний шлях навертати. Та й народ наш відомо який: доки грім не гуркне, не перехреститься.

А грім якось і гуркнув.

Гроза тоді зчинилася гуркітлива, добру добу ливень періщив — на рівному вода стала. І гриміло, і трахкало (ось тоді люди хрестилися — аж-аж!), а блискавиці… Так і полосували небо, так і полосували. Мабуть, правий був отець Даміан — доста люди нагрішили, от і зчинилося. От земля, як їй терпець урвався, затряслася-задрижала — аж гул пішов! І репнула тієї ночі Змієва могила, що на околиці Семихаток, неподалік лісу…

Як хто її розчахнув!

А там, де могила репнула, дірка заявилася. Хоч яка там дірка-діромаха отакезна!

Наче хід у підземелля.

Чорно в тій діромасі, гуде і виє у ній, як ото в трубі, коли туди вітер увірветься.

Та, слава Богу, під ранок стихло.

Природа вгамувалася, вітровії вляглися, грози кудись в інші краї поцурганилися. Тільки над Дніпром на якийсь час чорно— сиза мгла залишилася. А над Семихатками сонечко виглянуло, світ божий засяяв. От сзмихатківці, — а сміливці й у Семихатках знайшлися, — і полізли в ту діромаху у Змієвій могилі. А раптом там скарби, га? Бо чого б то хід утворився? Ясне діло, в підземелля він веде, до скарбів заклятих.

Хід, казали потім шукачі скарбів і при тому зубами цокотіли, — глибоко під землю їх повів, а там… Печера не печера, а щось як вокзал з високим склепінням, і з нього у всі боки тунелі ведуть.

Тепло там, аж парко та душно і щось булькає — як ніби вода в казані кипить. І видно. Мовби світло яке невідь звідки струменить. Одне слово, як казали потім семихатківці, жити там можна, хоч і під землею. І все б нічого та раптом щось як затовчеться в підземеллі, а тоді — яа— ак зареве!.. Наче у нього сто горлянок і всі лужені. Аж мороз по спинах у тих сміливців пішов! Не зважились вони далі випробовувати долю — бо ж товклось щось і ревіло жахно, — а драла! Як вітром їх видуло з того підземелля. Повилітали на світ білий, раді, що дякуючи Богу, живі й здорові.

Громада після того й звернулася до міліції, до наших доблесних і рідних захисників, стражів правопорядку.

— Ідіть собі, люди добрі, туди, звідки прийшли та голів нам не морочте — вони й так у нас пухнуть від проблем. Як криміналітет, що й у нашому районі завівся, приборкати. А тут ви зі своїми… гм-гм… хвантазіями. Нема нам коли займатися дивовижами різними, на кшталт того, що могила буцімто ні з того, ні з сього репнула й гуде… Звертайтеся до вчених. Робити їм нічого, хай розбираються.

I тоді громада — виходу вже просто не було, — і звернулася до землячки своєї тітки Фросі, яка у Києві на Троєщині перепродує свіжі овочі, що їх задешево скуповує в навколишніх селах. Знали, що в неї часто купує овочі один вчений чоловік.

«Такий учений, що… Їдрі т-твою!.. — хвасталась тітка Фрося. — Тільки в мене й купує на борщ та до борщу й на різні там салати. Учені, щоб знали ви, теж полюбляють борщі. А він такий… Все, що не запитай, знає як отче наш. І так мене своєю наукою буває забалакає, задовбає, як торгується, що я продаю йому тоді овочі чи не за дурно. Аж самій потім обидно. Уміє баки забивати своєю наукою — їдрі т— твою!.. І ні в кого не купує, крім, як у мене. Бо в мене, приміром, картопля не яка— небудь. Solanum fuberо Sum по-латині. А я, щоб ви знали, й по латині петраю. Бо я, щоб ви знали, не яка— небудь торговка, а женшина дуже вультурна. У мене бульба не проста, а сортова. «Чарівниця» називається. І я чи не за так тому типу віддаю, як баки мені своєю наукою заб’є…»

От як той дуже вчений чоловік прийшов до тітки Фросі, теж майже ученої, картоплі, бурячків, моркви, капусти та різної зелені для борщу й салатів купувати (він сам ті борщі й варить), тітка Фрося й розповіла йому про пригоду із Змієвою могилою на околиці її колись рідного села Семихатки та про нору, що веде в підземелля… Та ще й про той гармидер, яким супроводжувалося утворення тієї нори і про ту чортяку, що гуде в норі, товчеться і не то лається, не то виє.

Вислухав її той учений чоловік і каже (по-вченому звісно, так, що не все й уторопаєш, коли ти проста людина, але ми вже передамо його казання простою мовою), — є, мовляв, одна цікава теорія, наукою ще не доведена, але й не спростована, що Земля насправді порожниста. Планета, значить, наша, кулька земна, на якій ми, люди, й отаборилися. І що буцімто біля полюса Північного є діромаха, що веде в підземний світ — головний хід у порожнисту Землю. А вже в тій порожнині живуть різні чудиська і тварини, які давно зникли на поверхні, у нашому світі.

Там світло є — своє, підземне сонце чи що? («Та ні, — пояснив той учений чоловік, — радіація там випромінює світло, тому й видно»). Від гарячих підземних вод, по-вченому, термальних, там тепло. Підземні води якось стикуються з теплом вулканічних надр. І вони, ті води, між іншим, насичені мінеральними речовинами, тож мають цінні властивості, чи не лікувальні… В інших краях — навіть і далеко від Північного полюса з його діромахою в підземний світ, — час од часу з тих чи тих причин додаткові ходи відкриваються до порожнини Землі, що й сталося біля села Семихатки у Змієвій могилі… Там