Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

робить, натягла шаль і капелюшок, готова бігти шукати Едіт по цілому місту, врятувати її, міцно вхопивши в обійми, і так привести назад. Та коли вискочила на сходи й побачила, як метушаться налякані слуги зі свічками в руках, як вони шепочуться між собою й сахаються від її батька, що спускався додолу - вона очуняла, усвідомивши власне безсилля, і, сховавшись в одному з салонів - ось для чого громадилась уся ця розкіш! - гадала, що серце її розірветься від горя.

Першим виразним почуттям, яке пробилося крізь безмір смутку, що її переповнював, було співчуття до батька. Незрадлива її душа потяглася до нього, в його чорну годину, так готовно і віддано, немовби за кращих днів він і справді був живим втіленням того образу, що з часом став такий примарний і нереальний. Хоч вона й не уявляла собі - поза тим, що підказував якийсь непевний страх,- всієї глибини його нещастя, він бачився їй скривдженим і покинутим; і знову непогамовна її любов веліла їй бути з ним поруч.

Він був відсутній недовго: Флоренс ще плакала, снуючи ці думки, в своїй розкішній схованці, коли почула, що він повертається. Наказавши слугам виконувати їхні звичайні обов’язки, він пішов на свою половину, і вона чула, як важко гупають його кроки - туди й назад, з кінця в кінець.

В пориві співчуття та любові - завжди боязкої, але незаляканої й окриленої в цю хвилину почуттям відданості в біді, Флоренс, як була у шалі та капелюшку, так і побігла до нього. Коли легенькі ніжки знесли її в хол, він вийшов з своєї кімнати. Не задумуючись, вона кинулась, витягши руки, до нього - «О, любий, любий татусю!» - немовби хотіла обняти його за шию.

І обняла б. Та він у сліпому шалі підніс свою жорстоку правицю і вдарив її навідліг із такою силою, що дівчина заточилася на мармуровій підлозі, а вдаряючи, викрикнув, хто така Едіт, і сказав, щоб вона йшла за нею, бо ж вони завжди вдвох накладали проти нього.

Вона не впала йому до ніг, не затулилась від нього тремтячими руками, не заплакала, не прохопилася жодним докірливим словом. Лише зиркнула на нього, і зойк розпачу вихопився їй з серця. Бо вона побачила, що він убиває той дорогий серцю образ, який вона викохала, незважаючи на нього самого. Побачила, що його жорстокість, байдужість та ненависть беруть над ним гору і затоптують його в землю. Вона побачила, що нема в неї більше батька на цій землі, і, всиротіла, вибігла з дому.

Вибігла з його дому. Мить - і її рука була на клямці, зойк - на вустах, і було його лице, геть зблідле в жовтому блиманні залишених у поспіху вже оплилих свічок і в денному світлі, що соталося з вікна над дверима. Ще мить - і тісна темрява наглухо зачиненого будинку (віконниці забули повідчиняти, дарма що давно розвиднілось) відступила перед несподіваним сяєвом і роздоллям ранку; і Флоренс, з похиленою головою, ховаючи болючі сльози, опинилася на вулиці.

 

Розділ сорок восьмий. ВТЕЧА ФЛОРЕНС

 

 

Стерявшись від горя, сорому й жаху, безталанна дівчина бігла в світлі ясного, сонячного ранку, наче в мороці зимової ночі. Ламаючи руки та гірко плачучи, не чуючи нічого, крім болю глибоко зраненого серця, приголомшена втратою всього, що любила, сама-самісінька на безлюднім березі, наче матрос, що єдиний вцілів після кораблетрощі, вона бігла вперед без думки, без надії, без мети, аби лиш втекти кудись - куди-небудь.

Весела вулиця, що простерлася перед нею, позолочена вранішнім сонцем, блакить неба, помережаного легкими хмаринками, підбадьорлива свіжість дня, такого рожево-квітного після перемоги над ніччю,- все це не знаходило відгуку в її зболеній душі. Куди-небудь, куди завгодно, аби прихилити десь голову. Куди-небудь, куди завгодно, аби лиш знайти притулок і повік не бачити дому, звідки втекла!

Але кругом неї сновигали люди, відкривалися крамниці, з брам будинків виходили слуги; кругом наростав гул і гамір повсякденної боротьби за існування. Флоренс бачила подив і цікавість на обличчях, що мигтіли поруч, бачила довгі тіні на хіднику, що завертали назад, чула, як незнайомі голоси питали, куди вона йде і що трапилося,- спершу усе це лякало її ще дужче й ще швидше гнало вперед, зате помогло їй вернутися трохи до тями й нагадало про необхідність опанувати себе.

Куди ж їй іти? Та куди-небудь, куди завгодно, аби йти! Але куди?

Їй пригадався той, перший раз, коли вона теж отак опинилася сама в пущі Лондона - тільки не така самотня, як тепер,- і йшла тим же шляхом, до крамниці Уолтерового дядечка.

Стлумлюючи ридання, витираючи набряклі очі і намагаючись хоч зовні приборкати свої почуття, щоб не привертати до себе уваги, Флоренс вирішила, що триматиметься якомога тихіших вулиць, і, заспокоївшись і сама, простувала далі, коли це на залитім сонцем пішоході майнула знайома тінь, спинилася, крутнулась на місці, плигнула до неї, тоді назад, заскакала навколо, і до ніг її, ледве зводячи дух, та все одно сповнивши вулицю своїм дзвінким, радісним гавкотінням, кинувся її Діоген.

- Ой, Ді, мій любий, вірний, відданий Ді, як ти сюди потрапив? Як я могла покинути тебе, Ді,- ти ж мене нізащо б не покинув!

Флоренс нахилилася, притисла до себе його кошлату, стару, люблячу, нерозумну голову, а потім обоє випростались, і далі пішли вже вдвох: Ді - не так по землі, як над нею, бо, силкуючись на льоту цьомкнути свою господиню, беркицькався долі і знову вставав, мов і не падав, наскакував на великих собак, кидаючи жартівливий виклик цілому своєму племені, лякав молоденьких служниць, що мили сходи, тицяючись носом їм у ноги, і поміж усім тим вибрикуванням раз по раз приставав, оглядаючись на Флоренс, та заливався гавкотом доти, поки обізвуться всі, що не є пси в окрузі, а ті пси, що й на вулицю могли вийти,- вибіжать, щоб побачити його на власні очі.

У парі з цим останнім своїм приятелем квапилася Флоренс геть від дому, в напрямку Сіті. Ранок розгорявся, сонце вже припікало, гамір зростав, перехожих усе більшало, крамниці люднішали, і, нарешті, її підхопила, мов скіпку, житейська течія, що пливла в цьому ж напрямку, байдуже огинаючи торгові доми і палаци, тюрми, церкви і ринки, багатство і злидні, добро і зло,- як і та широченна ріка, що тут же, обік,