Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— А ще я — жахлива науковиця, — додала вона, заплющуючи очі й глибоко вдихаючи. — Мені занадто подобається на природі.

— Багато найвидатніших учених провели все життя у мандрах.

— І на кожну з них, — відказала Шаллан, — припадала сотня інших, які, закопавшись у книги, не вилазили з нори, що йменується бібліотекою.

— І вони нізащо не погодилися б на інше життя. Більшість із тих, хто має схильність до науки, обожнює свої нори й бібліотеки. Але не ви. І це інтригує.

Вона розплющила очі, усміхнулася йому й смачно відкусила від скибки. Тайленський хліб був настільки пухкий, що радше нагадував тістечко.

— Ну, то як, — запитала дівчина, коли він теж прожував свій шматок, — почуваєтесь правдивішим після варення?

— Я — подвижник, — відповів той. — І бути повсякчас правдивим — мій обов’язок і Покликання.

— Звичайно, — мовила вона. — Я також завжди говорю лише правду. Власне, вона настільки переповнює мене, що подекуди з моїх уст зривається брехня. Адже всередині їй просто бракує місця.

Кабсал зайшовся щирим сміхом:

— Шаллан Давар, я не уявляю собі, щоб така мила дівчина, як ви, сказала хоч одну неправду.

— Тоді я зглянуся на ваше психічне здоров’я й видаватиму їх парами, — вона всміхнулася. — Я жахливо проводжу час, а це частування — огидне.

— Ви щойно спростували цілий цикл переказів і міфів, пов’язаних із поїданням правдивичного варення!

— От і добре, — відрізала та. — У джемі не повинно бути жодних міфів. Він має бути свіжий, привабливий на вигляд і ніжний.

— Як-от молоді панянки, правда ж?

— Брате Кабсале! — Шаллан знову зашарілася. — Ваші слова — справжній виклик пристойності!

— І все ж ви всміхаєтесь.

— А як тут стриматись? — відповіла вона. — Я ж бо свіжа, приваблива й ніжна.

— Щодо свіжості, то це чиста правда, — сказав він, вочевидь потішаючись із її густого рум’янцю. — З привабливістю теж усе гаразд. А от про вашу ніжність не візьмуся судити…

— Кабсале! — вигукнула вона, хоча й не була аж надто приголомшена. Шаллан якось сказала собі, ніби той цікавиться нею лише тому, що хоче вберегти її душу, однак вірити в це ставало все складніше. Подвижник навідувався принаймні раз на тиждень.

Забачивши її збентеження, той фиркнув від сміху, чим змусив дівчину ще сильніше зашарітися.

— Припиніть! — вона прикрила очі рукою. — Моє обличчя, напевно, того ж кольору, що й волосся! Вам не слід такого казати, адже ви — слуга Всемогутнього!

— Але водночас і чоловік, Шаллан.

— А самі ще запевняли, що ваш інтерес до мене — суто академічний.

— Так і є, — відповів він з удаваною неуважністю. — От тільки щоби вибитись в академіки, треба провести чимало експериментів і польових досліджень.

— Кабсале!

Подвижник від душі розсміявся та куснув свою скибку.

— Пробачте, Ваша Світлосте Шаллан! Це все ефект правдивиці!

Дівчина забурчала, приймаючи руку від очей, хоча й усвідомлювала: той сказав усе це почасти тому, що вона сама його заохотила. Шаллан було несила щось вдіяти. Ніхто ще не виявляв до неї такого зацікавлення, як він, до того ж все активніше. Їй подобалося з ним — розмовляти, слухати. Це був чудовий спосіб скрасити одноманітність навчання.

Звичайно ж, без жодних думок на спільне майбутнє. Якщо їй вдасться врятувати рідних, наступним кроком має стати вдалий шлюб із розрахунку, що принесе їм політичні дивіденди. А від кокетування з подвижником, який належить королю Харбранта, нікому не холодно й не жарко.

«Незабаром мені доведеться натякнути йому про це, — подумалося їй. — Він повинен знати, що все це ні до чого не приведе. Адже так?»

Кабсал нахилився до неї:

— Ви й справді така, якою здаєтеся, правда ж, Шаллан?

— Обдарована? Розумна? Чарівна?

Він усміхнувся:

— Щира.

— Я б не сказала, — заперечила вона.

— Неправда. По вас це помітно.

— Я б не стверджувала, що є щирою. Я просто наївна. Усе моє дитинство минуло в родинному маєтку.

— Однак ви не схожі на схимницю. Ви так невимушено підтримуєте розмову.

— Я змушена була такою стати. Провівши більшість дитячих років наодинці з собою, я терпіти не можу нудних співрозмовників.

Він усміхнувся, проте з очей не зникла стурбованість.

— Просто неподобство, що такій дитині, як ви, бракувало уваги. Це все одно, що повісити майстерно написану картину зображенням до стіни.

Опершись на захищену руку, Шаллан відхилилася назад і доїла хліб.

— Не можна сказати, що мені не вистачало уваги — принаймні кількісно. Батько приділяв її мені донесхочу.

— Я чув про нього. Сувора людина, висновуючи з репутації.

— Він… — дівчина мусіла вдавати, ніби той ще живий. — Мій тато — втілення запальності й добропорядності. Просто не обох водночас.

— Шаллан! Це чи не найдотепніше зауваження, яке я від вас чув.

— А також, напевно, найправдивіше. Як це не прикро.

Кабсал зазирнув їй в очі, чогось шукаючи. Що він там побачив?

— Схоже, ви досить байдуже ставитеся до нього.

— І знову правдиве твердження. Дивлюсь, ягоди свою справу роблять, причому з нами обома.

— То він не з тих, хто церемониться з людьми?

— Так, хіба що конкретно зі мною. Я ж бо занадто велика цінність. Його ідеальна, довершена донечка. Бачите, мій батько — людина якраз того типу, котра повісить картину не тим боком. Щоб її не паскудили негідні очі й не торкались недостойні пальці.

— Це просто ганьба! Адже вас так і хочеться торкнутись.

Вона пильно подивилася на подвижника.

— Я ж просила: годі піддражнювати.

— Ніхто й не дражниться, — відказав той, спрямовуючи на неї серйозний погляд своїх густо-блакитних очей. — Шаллан Давар, ви здаєтесь мені захопливою.

Дівчина відчула, як закалатало її серце. І водночас усередині чомусь здіймалася дивна паніка.

— Для мене це аж ніяк не комплімент.

— Чому ні?

— Захоплюють задачі з логіки. Захопливими бувають математичні обчислення. Від політичних інтриг захоплює дух. Але жінки… їм би бути простішими…

— Знаєте, мені здається, ніби я починаю вас розуміти.

— Тоді я в дуже