Читати книгу - "Гра престолів"

— Скажіть, будь ласка,— звернулася до нього вона,— який це корабель?

— Це «Відьма-вітряниця»,— відповів той.

— Вона й досі тут! — випалила Арія. Докер кинув на неї дивний погляд, знизав плечима й пішов собі далі. Арія побігла на пірс. «Відьма-вітряниця» — корабель, який батько винайняв, щоб відвезти дочок додому,— досі чекає! А вона-бо думала, що він відплив сто років тому.

Двоє вартових грали в кості, поки третій робив обхід, тримаючи долоню на руків’ї меча. Засоромившись своїх дитячих сліз, Арія зупинилася, щоб витерти очі. Очі, очі, очі, чому...

«Бач очима»,— почула вона в голові шепіт Сиріо.

Арія придивилася. Вона знала всіх батькових вояків. Але троє в сірих плащах виявилися незнайомцями.

— Ти,— гукнув її той, що робив обхід,— чого тобі тут треба, хлопче?

Двоє інших теж підвели на неї очі.

Арія ледве стрималася, щоб не розвернутися й не побігти, проте усвідомлювала: якщо вона це зробить, вони кинуться їй навздогін. Отож вона примусила себе наблизитися. Вони виглядали дівчинку, а на Арію подумали, що вона хлопчик. Що ж, тоді вона побуде хлопчиком.

— Ви не хочете купити голуба? — показала вона упольовану пташку.

— Забирайся звідси,— мовив гвардієць.

Арія так і вчинила. Їй не треба було вдавати переляк. Коли вона розвернулася, чоловіки знову взялися кидати кості.

Вона й не пригадувала, як повернулася на Блошине Дно, та коли досягла вузьких і кривих немощених вуличок між пагорбів, важко відсапувалася. На Блошиному Дні тхнуло: сморід зі свинарників, стаєнь і кожумяцьких халуп змішувався з кислим духом винарень і дешевих борделів. Арія тупо пробиралася крізь лабіринт. І тільки коли в ніздрі вдарив запах масного рагу, що долинав з дверей харчівні, вона збагнула, що голуб зник. Або зірвався з пояса, коли вона тікала, або хтось його поцупив, а вона й не помітила. На мить їй знову закортіло розплакатися. Доведеться повертатися аж на вулицю Борошняну й вистежувати ще одного вгодованого птаха.

На тому боці міста закалатали дзвони.

Арія, дослухаючись, підвела погляд, міркуючи, що це калатання могло б означати цього разу.

— І що тепер? — гукнув якийсь товстун з харчівні.

— Знову дзвони, боги милостиві! — заголосила якась стара.

На другому поверсі відчинила вікно рудокоса повія в тонкій сорочці з розфарбованого шовку.

— На цей раз помер малолітній король? — крикнула вона вниз, визирнувши на вулицю.— Ай, от вам і хлопець, ніколи вони надовго не затримуються.

Вона засміялася, і в цей час ззаду її обійняв голий чоловік, покусуючи за шию і мнучи великі білі груди, які вільно звисали під сорочкою.

— Дурна шльондра,— гаркнув нагору товстун.— Король не помер, дзвони б’ють на збір. Дзвонять лише на одній вежі. А коли помирає король, калатають усі дзвони в місті.

— Гей ти, ану припини кусатися, бо я зараз у твої дзвони покалатаю,— мовила жінка у вікні до чоловіка в себе за спиною, відштовхуючи його ліктем.— То хто ж тоді помер, якщо не король?

— Це дзвонять на збір,— повторив товстун.

Повз Арію, шльопаючи по калюжі, пробігло двоє хлопчаків приблизно її віку. Їх вилаяла якась стара, але вони, не звертаючи уваги, погнали далі. Інші люди теж уже простували нагору, сподіваючись з’ясувати, що там за переполох. Арія помчала за хлопчиком, який трохи відстав.

— Ти куди? — крикнула вона, наздогнавши його.— Що коїться?

Не сповільнюючи бігу, він озирнувся.

— Золоті плащі ведуть його в септ.

— Кого? — гукнула Арія, стараючись не відставати.

— Правицю! Бу каже, йому відрубають голову.

Проїхав віз, залишивши посеред вулиці глибоку колію. Хлопець перестрибнув її, а Арія не помітила. Спіткнувшись, вона гепнулася долілиць, до крові подряпавши об камінь коліно і від падіння на тверду землю розбивши пальці. Голка заплуталася між ногами. Намагаючись звестися навколішки, Арія розплакалася. Великий палець на лівій руці був у крові. Смокчучи його, Арія зауважила, що половина нігтя відламалася при падінні. Руки сіпалися від болю, а коліно теж було закривавлене.

— Дорогу! — гаркнув хтось на перехресті.— Дорогу лордам Редвинам!

Арія ледве встигла відповзти, поки її не переїхали четверо гвардійців на величезних конях, які неслися вчвал. Гвардійці були в синьо-бордових картатих плащах. Позаду них на гнідих кобилицях їхало пліч-о-пліч двійко лордійчуків, схожих як дві краплі води. Арія бачила їх при дворі сотні разів: близнюки Редвини, сер Горас і сер Гобер, негарні з лиця юнаки з рудими чупринами й квадратними веснянкуватими обличчями. Санса з Джейн Пул між собою називали їх сер Горе й сер Гоблін і гигикали щоразу, коли ті траплялися їм на очі. Але зараз нічого кумедного в них не було.

Всі рухалися в одному напрямку, всі квапилися побачити, чого б’є дзвін. Здавалося, калатання наростає, дзвони бомкали та кликали. Арія влилася в потік людей. Палець, де відламався ніготь, так болів, що вона заледве стримувалася, щоб не плакати. Закусивши губу, вона шкутильгала з усіма, дослухаючись до збуджених голосів довкола.

— ...королівський правиця, лорд Старк. Його ведуть у Бейлорів септ.

— А я чув, він уже мертвий.

— Скоро буде, дуже скоро. Можу закластися на срібного оленя, що йому відрубають голову.

— Давно пора її відрубати цьому зраднику,— сплюнув якийсь чоловік.

Арія не могла мовчати.

— Він ніколи...— почала була вона, та хто зважатиме на дитину: її тут-таки перебили.

— Дурень ти! Ніхто йому нічого не рубатиме. Відколи це зрадників страчують на сходах Великого септу?

— Ну, в лицарі його там навряд чи висвячуватимуть. Я чув, це Старк убив старого короля Роберта. У лісі розтяв йому горлянку, а коли їх знайшли, стояв собі там спокійненько й казав, що його світлість убив якийсь старий вепр.

— Та ну, це брехня, його убив його власний брат, отой Ренлі, який ходить з золотими рогами.

— Стули свою брехливу пельку, жінко! Сама не знаєш, що верзеш, його милість — справжній мужчина...

Поки дісталися вулиці Сестер, зібралася така юрма, що не було де яблуку впасти. Арія пливла за людською течією на верхівку Вісеніїного пагорба. Біла мармурова площа була натоптана людьми, які верещали одне на одного й силкувалися пробитися