Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Він виїхав на дорогу фейрі! — закричав переляканий м-р Норрелл.

— Он як! — відгукнувся Ласеллз. — То це вона?

— Авжеж! — промовив м-р Норрелл. — Одна з найвідоміших. Вважається, що вона поєднує Данкастер із Ньюкаслом і проходить повз дві фортеці фейрі.

Вони зачекали.

Хвилин через двадцять з козел зліз Лукас.

— Скільки нам ще тут стояти, сер? — запитав він.

М-р Норрелл похитав головою.

— Жоден англієць не перетинав кордонів Фейрі вже триста років, з часів Мартіна Пейла. Цілком можливо, що Чилдермасс вже ніколи не повернеться. Можливо…

Саме тоді Чилдермасс об’явився знову й галопом помчав через поле.

— Що ж, це правда, — сказав він м-ру Норреллу. — Шляхи до Фейрі знову відкриті.

— Що ви бачили? — запитав маг.

— Дорога веде прямо до лісу, в терновиння. На узліссі — статуя жінки з простягнутими руками. В одній руці у неї кам’яне око, а в другій — кам’яне серце. Сам ліс… — Чилдермасс зробив незрозумілий жест: чи то він не міг добрати слів, чи то визнавав себе безсилим перед тим видивом. — На кожному дереві висіли трупи. Хтось віддав Богу душу тільки вчора. Інші ж — столітні скелети в іржавих обладунках. Я під’їхав до високої вежі, складеної з грубо обтесаних каменів. У стінах виднілося кілька віконечок. В одному з них світився вогник і промелькнула тінь — за мною хтось спостерігав. Біля вежі розкинулася галявина, по якій біг струмок. Там стояв убраний у британську форму блідий і кволий молодик із мертвими очима. Він назвався Оборонцем Замку вирваних ока й серця. Він заприсягнувся захищати володарку замку і ставати до бою з кожним, хто матиме намір завдати їй образи чи якої шкоди. Я спитав, чи це він повбивав усіх тих людей. Оборонець відповів, що вбив декого і повісив на терні, як це раніше робив його попередник. Я поцікавився, як володарка збирається винагородити його за вірну службу. Він зізнався, що не знає. Він ніколи не бачив її і ніколи з нею не говорив. Вона не виходить із Замку вирваних ока і серця; він вартує поміж струмком та терновинням. Він запитав, чи я збираюся з ним битися, а я нагадав йому, що ні словом, ні ділом не скривдив його даму. Також сказав, що я лише слуга і господар чекає на моє повернення. Тоді розвернув коня і поскакав назад.

— Як? — скрикнув Ласеллз. — Вас викликали на дуель, а ви втекли! Невже у вас геть немає честі? Чи сорому? Бліде лице, мертві очі, невідома особа у вікні! — Він зневажливо пирхнув. — Це лишень виправдання боягуза!

Чилдермасс смикнувся, ніби його вдарили, і вже зібрався щось гостро відповісти, але йому завадив м-р Норрелл.

— Якраз навпаки! Чилдермасс правильно зробив, що якомога швидше поїхав звідти. У таких місцях магії завжди значно більше, ніж здається на перший погляд. Деякі фейрі обожнюють смертельні бої. Я не знаю чому. Вони готові на все, щоб насолодитися цими утіхами.

— Прошу, містере Ласеллзе, — мовив Чилдермасс, — якщо те місце вас настільки вабить, то йдіть. Не станемо вас затримувати.

Ласеллз замислено поглянув на поле та отвір у живоплоті, але не ворухнувся.

— Можливо, ви не любите круків? — трохи насмішкувато запитав Чилдермасс.

— Ніхто їх не любить! — заявив м-р Норрелл. — Чому вони тут? Що вони означають?

Чилдермасс знизав плечима.

— Дехто вважає, що вони — частина Пітьми, яка оповила Стрейнджа і яку він з невідомих причин зробив видимою та відіслав до Англії. Інші припускають, що круки віщують повернення Джона Ускґласса.

— Джон Ускґласс. Звісно, — промовив Ласеллз. — Перший і останній прихисток ницих умів. Що б не трапилося, завжди винен Джон Ускґласс. Гадаю, містере Норрелле, час написати про цього джентльмена ще одну розгромну статтю в «Друзях». Що ми скажемо цього разу? Що він особа нехристиянська? Неанглійська? Демонічна? Здається, у мене десь був список святих та архієпископів, які осуджували його. Я легко з цим впораюся.

М-р Норрелл мав стурбований вигляд. Він нервово позирав на таксфордського форейтора.

— На вашому місці, містере Ласеллзе, — м’яко заговорив Чилдермасс, — я би говорив обачніше. Зараз ви на півночі. Це володіння Джона Ускґласса. Наші містечка, міста й абатства збудував він. Наші закони написав він. Він у наших думках, серцях та словах. Влітку під кожним живоплотом розгорнеться килим із блакитно-білих квітів. Ми називаємо їх «Джонові фартинги». Коли погода не така, як годиться, тепло серед зими або дощить улітку, сільські люди кажуть, що це Джон Ускґласс закохався і нехтує своїми справами[383]. А коли ми в чомусь певні, то кажемо: «Ми в безпеці, наче камінець у кишені Джона Ускґласса».

Ласеллз засміявся.

— Я геть не збираюся, містере Чилдермассе, кпинити з ваших чудних сільських забобонів. Але погодьтеся, одна справа теревенити про справи днів минулих, а зовсім інша — говорити про повернення Короля, який мав за союзника самого Люципера. Ніхто ж цього не хоче, правда? Ну, тобто, крім йоанітів та божевільних?

— Я північанин, містере Ласеллзе. Ніщо б мене таке не втішило, як повернення мого Короля. Цього я бажав усе своє життя.

Близько півночі вони прибули до абатства Гертф’ю. Там не було жодних ознак Стрейнджевої присутності. Ласеллз пішов спати, а Норрелл блукав будинком, перевіряючи стан давніх заклять.

Наступного ранку за сніданком Ласеллз сказав:

— Мені стало цікаво, чи проводили в минулому магічні дуелі? Поєдинки між магами бували? Щось таке…

М-р Норрелл зітхнув.

— Важко сказати. Ральф Стоксі переміг магією двох чи трьох чарівників, серед яких був дуже відомий шотландський маг на ім’я Чарівник з Атоделю[384]. Катерина Вінчестерська якось мусила запроторити одного юного мага в Ґранаду за допомогою магії. Він діймав її недоречними пропозиціями руки та серця, коли вона хотіла навчатися. Ґранада була найвіддаленішим від Англії місцем, що спало їй на думку. Також є цікава історія про будника з Камбрії…[385]

— А такі дуелі завершувалися смертю одного з магів?

— Що? — сповнений жаху м-р Норрелл глянув на нього. — Ні! Тобто я не знаю. Не думаю.

Ласеллз усміхнувся.

— Але ж така магія мусить існувати, правда? Якби ви добре подумали, то, смію припустити, пригадали б із пів десятка заклять, що згодяться для такої мети. Це нічим би не відрізнялося від звичайної дуелі на пістолетах чи шпагах. По тому ніхто б нікого не переслідував. У будь-якому разі, друзі та слуги переможця, звісно, допомогли б йому залишити все в цілковитій таємниці.

М-р Норрелл помовчав, а тоді сказав:

— До