Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Далі я пропустила цей холод з темрявою прямо всередину срібного сплетіння, потроху додаючи туди власних срібних вусиків магії. На мить я відчула серцебиття, але не власне, а його. Його серце билося все повільніше й повільніше, поки й зовсім не спинилося в холодному омертвінні. Запустивши срібно-золотий вусик до його серця я обмотала його довкола і потім слідом за серцем зупинилася і душа.

– Мідра атмо – видихла густу білу пару завершивши печатку.

– Чудова робота, а тепер мерщій до храму поки є час! – підштовхнув нас до дій Грейсон.

Я одразу схопила вже приготовлені чорні штани з сорочкою і побігла переодягтися. Скинувши сукню що була забруднена його кров’ю, як і моє обличчя, руки і плечі. Не було часу приводити себе до ладу, тому я натягнула сорочку поверх брудної шкіри, поспіхом витерши щоку рукавом вийшла з гардеробної у кімнату, тут ще й досі було холодно, а на вікнах були білі візерунки що намалював холод.

– Маріє – озвався Грейсон до мене, коли ми з Соні зібралися йти – я забув тебе попередити щодо побічних ефектів, коли повернеться перша сутність, друга може ще деякий час знаходитися у сні і ти не зможеш з нею зв’язатися ще деякий час поки вона сама не прокинеться.

Я кивнула і вибігла з кімнати замкнувши двері. Соні вів мене пустими, темними коридорами замку де не горіло світло, на вулиці було вже темно так, що ми могли непомітно вийти і потрапити в храм. Вийшовши через службовий вихід для слуг, ми обережно пішли до задніх воріт де були стайні. Там ми непомітно проскочили повз стражів виходячи разом з декількома слугами за межі огорожі.

– Ходімо я знаю короткий шлях до храму – мовив Соні повівши мене темними провулками що стрімко звужувалися, що там могли ледве розминутись двоє людей.

Під ногами хрустіли камінці й деколи траплялися калюжі в які я два рази вступила.

– Сюди – помахав мені рукою, вказуючи мені на ще один поворот де стіни обліплювала волога пліснява, а під чоботами хлюпало багно.

– Ми майже на місці – попередив.

Перелізши невеликий паркан, ми опинилися на чистій бруківці неподалік від храму. Пішовши в обхід до задніх дверей я сховалася за стінкою, обережно визираючи чи немає там когось.

– Тут нікого – мовив Соні, ми підійшли до дверей – Чекай я погляну чи немає нікого в середині.

Він пройшов крізь стіну і мене охопила тиша в якій я чула тільки власне серце зі збитим диханням.

– Заходь.

Схопивши дверну ручку тремтячими руками я її смикнула, двері не відчинилися. Я спробувала ще раз, але нічого.

– Вони замкнені – прошепотіла йому – Ти можеш спробувати їх відчинити?

– Зараз.

Хвилина. Дві.

– Ні, там треба ключ.

Зараза! Я поглянула на вікна. Що ж, доведеться шукати відчинене вікно якщо таке є. Я обійшла задню частину храму посмикавши кожне вікно, але вони були зачинені, тоді я обійшла храм майже до самого переду де помітила відчинене навстіж вікно прямо перед декількома служителями! Та це якесь знущання! Чому з усіх вікон було відчинене саме те, де мене буде видно як на долоні! Але вибирати з чого не було, доведеться лізти.

Ледве не плазом по землі я дісталася вікна, зачаївшись у напівлисому кущі, спасибі що хоч якесь листя на ньому було, і за це дякую. Я полізла у вікно яке на секундочку виявилося не так низько розташовано, як мені це здавалося! Ледве закинувши на підвіконня ногу я підтягнулася і з гуркотом перевалилася в середину. 

О боже мій, як же це було гучно! 

Я не рухомо пролежала на підлозі в тіні, прислухаючись до навколишніх звуків. Ніхто не йшов. От і добре.

Я швидко віднайшла вівтар з залізною тарілкою для вогню, де на мене вже чекав Соні.

– Наклади в тарілку трохи сухих трав он звідти і підпали їх.

Я наклала засушених трав що були біля вівтаря і… А чим мені запалити вогонь? Тут навіть свічок не було. А Тарґас в той раз запалив вогонь магією, а я так не вмію! 

– Соні, а чим запалити вогонь?

– Магією вогню – сказав так просто що наче це було звичайною річчю, але для них можливо і так, але для мене ні.

– Але я не вмію запалювати вогонь магією. Тут немає чогось чим можна було його розпалити?

– Глянь під тарілкою, чи біля неї можливо там щось знайдеш.

Я так і зробила пошарудівши в темряві рукою, я ні на що не натрапила поки випадково не сунула руку ближче до трав, де під ними було кресало. Алилуя! Хоч щось! Схопивши кресало я занесла його над сухою травою.

Так, як там у фільмах робили? Просто вдарити одне об одному і з’явиться іскра? 

Я вдарила залізною рамкою у формі дуги по каменю і… Нічого! Я вдарила ще раз і ще раз. І тільки на десяту спробу в мене вийшло видушити малесеньку іскру, що впала в тарілку. Я ж одразу взялася роздмухувати полум’я яке скоро розгорілося.

Далі я зробила все як робив Тарґас, взяла кинджал і зойкнувши розрізала свою долоню, піднесла розрізану руку до вогню і капнула туди кров’ю.

– Я, Марія Литнева, прошу повернути сутність Ноксора Дра-Ґолда назад в його тіло. 

Пройшла якась мить.

– Спрацювало? – запитала у Соні, бо щось тут ніяких змін.

– Ні, спробуй ще раз.

– Я, Марія Литнева, прошу повернути сутність Ноксора Дра-Ґолда назад в його тіло. 

Нічого. Гаразд, а якщо так!

– Я, Маргарита Де Блод, прошу повернути сутність Ноксора Дра-Ґолда назад в його тіло. 

Знову нічого не змінилося. Я поглянула на Соні.

– Чомусь не працює.

– Яких умов треба дотримуватися при звернені через вогнище?

– Ти маєш назвати своє ім’я дане твоїй душі й тілу і звернутися до кого тобі потрібно, назвавши його ім’я з тими ж умовами.

Але ж я називала своє справжнє ім’я, що ж тоді не так? Ім’я дане душі й тілу все правильно, хіба ні? В чому ж проблема? Душа і тіло… Стоп. Я ж зараз не у своєму тілі, можливо саме в цьому і заключається вся проблема? А що як спробувати так.

Підставивши руку над вогнем з якої ще й досі крапала кров я мовила: