Читати книгу - "Шантарам"

призначив себе правителем країни, довгі роки очолював цю спецслужбу, що зажила в народі недоброї слави. Не було в Афганістані такого бійця опору, який не мріяв би притягнути Наджибуллу на мотузку і повісити на шибениці. До солдатів і офіцерів афганської армії було інше ставлення: поміж ними було багато таких, котрі мали родичів у партизанських загонах, чи й просто були мобілізовані до війська і мусили підкорятися наказам, щоб вижити. Крім того, партизани часто отримували від військовослужбовців афганської регулярної армії життєво важливу інформацію про пересування російських військ і про цілі майбутніх ударів. У цій війні, по суті, неможливо було перемогти без їхньої таємної допомоги. І, звісно ж, несподіваний мінометний обстріл позицій афганської армії призвів би до численних жертв.

У результаті довгої дискусії вирішили вступити в бій. Наша ситуація була така небезпечна, що ми не мали іншого вибору: слід було контратакувати супротивника і скинути його з тих позицій.

План здавався вдалим, але, як часто траплялося на цій війні, приніс тільки хаос і смерть. Четверо вартових повинні були охороняти табір, а я лишився доглядати поранених. Чотирнадцять бійців ударної групи поділили на дві команди: Халед і Хабіб вели першу, Сулейман — другу. Як радив Хабіб, міномети поставили за кілометр від ворожого табору — на відстані, що була набагато менша від максимального діапазону ефективного ураження противника. Обстріл розпочався на світанку і тривав півгодини. Увійшовши до зруйнованого табору, ударна група виявила тіла восьми афганських солдатів — деякі з них були ще живі. Хабіб зайнявся ними. Щоб не дивитися на те, що він там коїв, бійці повернулися в свій табір, сподіваючись ніколи більше не бачити цього божевільного.

Не минуло й години після їхнього повернення, як нас атакували у відповідь. Коли смертоносна атака вщухла, ми виповзли зі своїх укриттів і почули дивний вібруючий гул. Халед стояв за декілька метрів од мене. Я побачив, як страх спотворив його і без того знівечене шрамом обличчя. Розмахуючи руками, щоб я ішов за ним, він побіг до шпари в кам’яній стіні навпроти печери. Я подався було за ним, та так і завмер: над табором, наче велетенська страшна комаха, завис російський вертоліт. Неможливо передати словами, якими величезними і хижими здаються ці машини, коли ти потрапляєш під їхній вогонь. Це чудовисько єдине, що ти бачиш і усвідомлюєш: декілька довгих митей здається, що в світі немає нічого, крім металу, ревиська й невимовного жаху.

Неначе сокіл, що видивляється здобич, вертоліт окреслив коло над табором і відкрив вогонь, випустивши дві ракети. Вони мчали з неймовірною швидкістю, набагато швидше, ніж могли простежити їхню траєкторію мої очі. Я обернувся і побачив, як одна з ракет врізалася в скелю над входом в печеру і вибухнула зливою каміння, диму, вогню і осколків. І відразу ж услід за нею друга ракета влетіла в отвір печери і вибухнула там.

Всім тілом я відчув ударну хвилю: це так, наче стоїш на краю басейну і хтось штовхає тебе, упираючись долонями в груди. Я впав на спину. Вхід в печеру був просто переді мною: там були поранені, там ховалася і решта бійців. І от вони почали вибігати і виповзати надвір, виринаючи з чорного диму і полум’я. Ось торговець-пуштун на ім’я Алеф. Хадербгай любив його за нешанобливі, уїдливі жарти, що висміюють пихатих мулл і афганських політиків. У нього була розпанахана спина, одяг палав, видно було голе криваве м’ясо, тазову кістку і лопатку, що рухалися у відкритій рані, поки він повз.

Алеф кричав, волав про допомогу. Зціпивши зуби, я збирався кинутися до нього, але вертоліт з’явився знову і з ревом на великій швидкості промайнув над нами, звужуючи кола, щоб вибрати зручніший кут атаки. Потім з якоюсь гордовитою безпечністю безстрашно завис біля краю плато, що правило нам за притулок. Тільки-но я зробив крок уперед, вертоліт випустив у бік печери ще дві ракети, а потім ще дві. На мить усю печеру осяяло зсередини вибухом, сніг засичав і випарувався од страшенного полум’я, що вихопилося надвір. Один осколок упав на відстані витягнутої руки від мене. Він врізався в сніг і декілька секунд сердито сичав. Я поповз туди, де ховався Халед, і втиснувся до шпарини поміж скелями.

З вертольота відкрили кулеметний вогонь: кулі збивали сніг на відкритому майданчику, і, потрапляючи в тіла убитих і поранених, підкидали їх. Потім я почув звук іншої тональності і зрозумів, що хтось із наших бійців стріляє у вертоліт із кулемета Калашникова. Незабаром пролунало чан-чан-чан-чан з другого кулемета. Вже двоє наших людей вели вогонь по вертольоту. Моїм єдиним прагненням було сховатися від цієї ефективної машини для вбивства, а ці двоє не тільки відкрили своє місцезнаходження безжальному звірові, підставляючи себе під його вогонь, а й кинули йому виклик.

Десь за моєю спиною пролунав крик, і повз шкалубину, де я ховався, у бік вертольота з сичанням промайнула ракета. Її випустив один з наших бійців. Хоча вона, як і наступні дві ракети, не потрапила у вертоліт, та пілот побачив, що краще ушитися звідси хутчій.

Наші люди голосно закричали: «Алла у акбар! Алла у акбар! Алла у акбар![155]» Вибравшись з лещат кам’яної шпарини, ми з Халедом побачили, що четверо бійців біжать услід за вертольотом і стріляють в нього. Машина була вже вдалині, але за нею тягнулася довга тоненька цівка іржаво-чорного диму, а двигун аж дирчав на крайніх обертах.

Парубка, що першим почав стріляти у вертоліт, звали Джалалад, він був із хазарійців. Передавши важкого кулемета своєму другові й схопивши АК-74 з подвійним магазином, він помчав на пошуки ворожих солдатів, що могли підкрастися сюди під прикриттям вертольота. Ще двоє хлопців побігли за ним, стрибаючи і ковзаючись на вкритому снігом схилі.

Ми оглянули табір, щоб полічити вцілілих бійців. Перед нападом нас було двадцять душ разом із двома пораненими, після цієї атаки — одинадцять: Джалалад і ще двоє хлопців — Джума і Ханіф, що подалися у розвідку, Халед, Назір, дуже молодий боєць на ім’я Ала-уд-Дин, троє поранених, Сулейман і я. Ми втратили дев’ятеро бійців — на одного більше, ніж убили афганських солдатів, обстрілявши їх з мінометів.

Наші поранені були в поганому стані. Один з них отримав такі важкі опіки, що його пальці злиплися докупи, мов крабова клешня, а обличчя геть згоріло, і він дихав крізь якийсь отвір у червоній шкірі лиця. Може, ця тремтлива дірка була ротом, проте певності в цім не було. Я дослухався до його