Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— А як щодо тих, хто справді любить живопис?

— Ви про справжніх колекціонерів? Вони вимирають. Тепер картини купують або щоб вкласти гроші, або щоб похизуватися.

— А раніше було інакше?

Сильвере іронічно глянув на мене.

— За мирних часів ця тенденція не така поширена: тоді розуміння мистецтва формується поступово, протягом одного-двох поколінь. Після кожної війни відбувається перерозподіл майна: одні банкрутують, інші збагачуються. Старі колекції розпродують, ба-гатії-вискочки стають колекціонерами. І аж ніяк не через нестримну любов до мистецтва. І звідки б вона раптом з’явилася у якогось земельного спекулянта чи фабриканта-зброяра? Ця любов приходить тільки після перших мільйонів. Здебільшого тому, що жінці вривається терпець: чому вона досі не має жодного Моне, коли в Джонсонів їх аж два?! Це як із кадилаками та Лінкольнами. — Сильвере добродушно і гортанно розсміявся, у нього аж забулькало в грудях. — Бідолашні картини. їх уже давно перетворили на справжніх рабів.

— А ви продали б картину якомусь бідняку за частину її вартості, якби він любив її більше за життя, але не мав грошей, щоб цілком заплатити за неї? — запитав я.

Сильвере погладив підборіддя.

— Тут легко було б вас надурити, відповівши ствердно. Але — ні, я б так не вчинив. Кожен бідняк може щодня безкоштовно ходити в музей «Метрополітен» і скільки завгодно милуватися картинами Рембрандта, Сезанна, Дега, Енгра та іншими витворами мистецтва за останні п’ять століть.

Я не здавався:

— А якщо йому цього замало? Може, він хоче мати бодай одну картину, щоб завжди, у будь-коли, навіть уночі, молитися на неї?

— То нехай купить собі репродукції пастелі і рисунків, — незворушно відповів Сильвере. — Репродукції зараз такі якісні, що навіть колекціонери деколи не відрізняють їх від оригіналів.

Його неможливо було збити з пантелику. Зрештою, я цього і не прагнув. Я просто весь час думав про похорон. Уже, коли я йшов від Бетті, Кармен раптом вигукнула:

— Бідний містер Моллер! Його ж зараз спалюють у крематорії!

Який ідіотизм — досі називати його містером! Мене це рознервувало, але водночас і розсмішило — єдине, що в мені залишилося від цього ранку, — це думка про крематорій, наче тупий зубний біль. І це був не просто образ. Я бачив, як усе відбувається. Я знав, що небіжчик піднімається у полум’ї, немов від останнього нестерпного болю, як його обличчя, оточене полум’яним вінком палаючого волосся, спотворює страхітлива гримаса. Я знав, які у полум’ї людські очі.

— У старого Оппенгаймера, — спокійно продовжував Сильвере, — була прекрасна колекція, але він мав із нею багато клопотів. Двічі у нього щось крали. Одного разу картину йому навіть повернули. Тому він для безпеки застрахував колекцію на велику суму і утримання картин для нього подорожчало. До того ж він їх справді любив і жодна страховка не компенсувала б йому їхньої втрати. Боячись нових крадіжок, він перестав виходити з дому. Та зрештою знайшов рішення усіх проблем: продав усі картини одному нью-йоркському музею. Він здобув свободу, зміг подорожувати, куди і коли хотів, мав достатньо грошей на будь-які примхи. А коли хотів подивитися на свої картини, то йшов до музею, де інші люди дбали про страховку і захищали від злодіїв. Тепер він зневажливо дивиться на власників картин та колекціонерів, бо складно сказати, чи це картини — полонені своїх власників, чи навпаки. — Сильвере знову гортанно засміявся. — Але ж це і справді дотепно!

Я дивився на нього і згорав від заздрощів. Яке ж у цього жевжика налагоджене життя! Щоправда, він був трохи цинічний, ставився до всього з іронією прагматичного бізнесмена, і відблиски полум’я, що в ньому в агонії конало мистецтво, було для Сильверса лише затишним палахкотінням вогню в каміні. Такі люди готували їжу та смажили на філе-міньйон на розпеченій магмі чужих пристрастей. Якби ж такого можна було навчитися! Але чи справді я цього хотів? Я не мав однозначної відповіді, та сьогодні — точно хотів. Я боявся повертатися до свого сірого готельного номера.

Ще з-за рогу побачив перед входом до готелю розкішний «ролс-ройс». Я пішов швидше, щоб застати Наташу Петровну. Коли чогось дуже прагнеш, воно — я це часто відчував на власній шкурі — вислизає від тебе в останній момент.

— Ось і він! — вигукнула Наташа, коли я зайшов у плюшевий вестибюль. — Відразу наллємо йому горілки. Чи зараз занадто спекотно?

— Треба навчитися робити «московський мул», — відповів я. — Літо у Нью-Йорку — це літо у велетенському казані. У Парижі все інакше.

— Сьогодні я знову в ролі авантюристки, — пояснила Наташа Петровна. — «Ролс-ройс» із водієм у моєму розпорядженні до одинадцятої вечора. Ризикнете ще раз виїхати зі мною в люди? — Вона задерикувато глянула на мене. А я подумав, що вже і так перевищив суму своїх витрат.

— Куди? — запитав я.

Наташа розсміялася.

— Не в «Лонґчемпс». Поїдьмо в Центральний парк та з’їжмо там гамбургер.

— З кока-колою?

— Із пивом, щоб не травмувати ваших європейських почуттів.

— Добре.

— Вона хотіла ще й мене взяти, — сказав Меліков. — «Але мене вже запросив Рауль.

— На поминки чи на дружню вечірку? — запитала Наташа.

— На ділову зустріч. Рауль виселяється і хоче винайняти квартиру. І взяти з Джоному громадянський шлюб. Я маю відрадити його. Наказ шефа.

— Якого шефа? — спитав я.

— Власника готелю.

— Звучить так, ніби ми живемо в «Ритці». Хто цей таємничий шеф? Я його вже колись бачив?

— Ні, — коротко відповів Меліков.

— Сімейний гангстер, — кинула Наташа.

Меліков озирнувся.

— Не можна так говорити, Наташо. Так негарно.

— Я знаю його. Я ж тут жила. Він грубий, брезклий, носить завузькі костюми і хотів зі мною переспати.

— Наташо Петровно! — вигукнув Меліков.

— Добре, Владіміре, нехай буле по-вашому. Поговоримо про щось інше. Хоча він справді хотів зі мною переспати.

— А хто цього не хоче? — всміхнувся Меліков.

— Завжди не ті, хто треба. Така моя проклята доля. Налийте мені ще чарку горілки. — Вона обернулася до мене. — Горілка тут така смачна, бо шеф — іще й власник горілчаного заводу. Тому нам її продають зі знижкою. Крім того, він і досі не відмовився від наміру колись зі мною все-таки переспати. Він напрочуд терплячий. Це його сильна риса характеру.

— Наташа! — застеріг Меліков.

— Добре, ми вже йдемо. Чи ви хочете ще чарку гангстерської горілки? — запитала вона мене.

Я заперечно хитнув головою.

— Він надає перевагу горілці з «ролс-ройса», — зіронізував Меліков.

— Ліпше випийте ще тут чарку, — порадила мені Наташа. — Через якийсь трагічний збіг обставин у «ролс-ройсі» стоїть лише пляшка копенгагенського черрі-бренді. Мабуть, власник автомобіля прогулювався на