Читати книгу - "Домбі і син"

Вона ж, натомість, щодня, щогодини, — почавши від тої безпросвітньої ночі, коли сиділа у себе, вдивляючись у тіні на стіні, і до ночі ще безпросвітнішої, яка хутко насувалась, — скербвувала свій темний, повний несамовитої, погордливої відрази погляд на єдину постать, що насилала на неї силу принижень і кривд, — свого чоловіка.

Чи була ота вада містера Домбі, котра володіла ним з такою неослабною силою, чимсь протиприродним? Годиться, мабуть, час від часу питати себе: що ж воно таке — Природа, як люди змінюють її і чи при відхиленнях, штучно набутих унаслідок цих змін, протиприродність не є якраз річчю природною? Посадіть яке-небудь дитя нашої всемогутньої Матері в тісну клітку, прив’яжіть його до якоїсь однієї ідеї, приставте жменьку слухняних або підступних людей, які б плекали цю ідею догідливим служінням їй, і спитайте, що таке Природа, в цього добровільного бранця, який так ні разу й не злетів на крилах нескутої думки, — обвислі, вони дуже швидко стають непотрібними, — щоб побачити ту Природу у всій її багатогранній реальності!

Леле! Хіба ж навколо нас мало найнеприродніших речей, що, по суті, є цілком природними? Послухайте суддю, що звертається з напучуваннями до неприродних покидьків суспільства — неприродних своїми брутальними звичками, браком моралі, неприродних тим, що вони втратили здатність розрізняти добро і зло, неприродних своїм невіглаством, порочністю, нерозважністю, зухвальством, своїми думками, зовнішнім виглядом, — отже, всім. Але підіть за священиком чи доктором, що, на кожному кроці наражаючи на небезпеку своє життя, спускається в їхні лігва, куди долинає лише стукіт коліс наших екіпажів і буденний шум вуличного життя. Пригляньтесь до цього світу огидних примар, — а мільйони безсмертних душ не мають на цій землі іншого світу, — на саму згадку про який людинолюбці обурюються, а цнотливі мешканки сусідніх вулиць, затуляючи вуха, белькочуть: «Не вірю!». Вдихніть брудне повітря, повне всякої нечисті, згубної для здоров’я й життя, і хай усі ваші чуття, дані людині для насолоди й щастя, уражені, збурені, доносять до вас тільки нужду, страждання і смерть. Надаремно думати, що якась проста рослина, квітка, чи нешкідливий бур’ян, посаджена в такий грунт, може дійти свого природного зросту або хоч дати листки, які, за заповітом божим, тяглися б до сонця. Отож коли ви, маючи на думці якусь осоружну дитину, якогось недоростка з розпусним лицем, будете розводитись про його неприродну гріховність та бідкатися, що в такі ранні літа він так далеко відбіг од неба, спиніться на хвилинку й подумайте про те, що він був зачатий, народився й виховувався в пеклі!

Ті, хто вивчає природничі науки й досліджує їхній зв’язок із здоров’ям людини, кажуть, що якби шкідливі частинки в забрудненому повітрі стали видимі для ока, то ми побачили б їх як чорну густу хмару, що скупчується над такими тирлищами і повільно розсотується по інших, чистіших дільницях міста. Та якби нашим очам так само відкрилась і моральна зараза, що розноситься разом з тим брудом і, за вічним законом згвалтованої Природи, невіддільна від нього, — яке б то було страшне одкровення! Ми побачили б, як насильство, нечестивість, пияцтво, злодійство, убивство і цілий ряд інших безіменних гріхів супроти природних людських почувань нависають над святими місцями, повзуть і розповзаються, сквернячи непорочність і сіючи трутизну в чистих душах. Ми побачили б, як ті самі отруйні потоки, що стікаються в наші лікарні та лазарети, ще й наводнюють тюрми, перенавантажують каторжні кораблі, що пливуть за моря-океани насаджувати злочинність на обширах чужих континентів. Тоді ми б із жахом усвідомили, що там, де ми плодимо недуги, які вражають дітей наших і передаються у ще ненароджені покоління, — там-таки, і тим самим робом, плодимо ми дитинство, позбавлене невинності, юність без скромності й сорому, зрілість, дозрілу лише для страждань і переступу, відразливу старість, що безчестить саму подобу нашу. Протиприродне людство! Коли ми збиратимем виногрона з терня, а інжир — з будяччя, коли заколосяться збіжжям смітники на задвірках наших розпусних міст, а на угноєних кладовищах їхніх заквітнуть троянди, — щойно тоді зможемо розглянутися за людством природним і побачити, що воно проростає і з такого насіння.

О, де той добрий дух, що благою рукою, потужнішою, ніж у кульгавого біса в романі, зняв би покрівлі з будинків і показав християнам, які темні поторочі виринуть з їхніх домів, щоби влитись у почет Ангела-нищителя, що ступає між нас! Подивитися б бодай однісіньку ніч, як зносяться ті бліді примари над усім, що ми надто довго занедбували, і як з важкої затхлої хмари просяклої злочинністю і пошестями, ллються безнастанні й дедалі густіші дощі суспільних нещасть! Світлий і благословенний зійшов би ранок після такої ночі: люди тоді, розібравши всі зведені ними стіни нерозуміння, що є лише порошинками на їхнім шляху до вічності, взялися б — як істоти зі спільним походженням і діти одного батька, що прагнуть одної для всіх мети, — покращити світ!

Не менш світлим та благословенним був би цей день й для декого з тих, хто досі ніколи не вдивлявся у світ людей, серед яких він жив, у кому прокинулося б усвідомлення спільності з цим світом і розуміння звироднілості власних обмежених оцінок та поглядів — звироднілості такої ж глибокої, і водночас такої ж природної у своєму розвитку від самого зародку, як і найгірше із збочень людських.

Але на такий день не займалося ні для містера Домбі, ні для його дружини, і кожне з них ішло своїм звичайним шляхом.

Впродовж шести місяців, що збігли після нещасного випадку з ним, взаємини їхні не змінилися. Непохитніше мармурової скелі стояла на його дорозі Едіт; понуріший, холодніший за мерзлий ручай у темних глибинах печери, куди не доходить і промінь світла, був містер Домбі.

Надія, що засвітила була разом з оновленим домашнім вогнищем, остаточно вигасла в серці Флоренс. Вогнище існувало вже два роки, але навіть її терпляча віра не могла витримати щоденного тягаря такого існування. Якщо їй і приходила іноді схожа на надію думка, що Едіт з батьком ще можуть колись бути щасливі, то про те, що батько ще полюбить її саму, вона й думати перестала. Короткий