Читати книгу - "Вітіко"

Після цих гучно проказаних слів народ зняв такий галас, що годі було щось розібрати, але крики свідчили про згоду і радість. Люди пхалися вперед, тож уже не було вільного місця між ними і Вітіко, люди штовхалися. Серед галасу інколи зринав дитячий плач та зойки придушених жінок. Усі судді простягли руки до Вітіко, і він потис їх. Коли гармидер ущух, і можна було розчути окремі вигуки на кшталт «Слава Вітіко!», «Благословення Вітіко!», «Слушно!», «Добре!», а людські голоси вже не лунали всі зразу, Вітіко назвав кожного суддю на ім’я і передав вітання їхнім ближнім та жителям їхніх сіл.

Потім хрест Спасителя понесли до церкви, Вітіко, Вентислав, священик і суддя з Плани проклали собі шлях крізь натовп і пішли до кам'яниці Вітіко.

Усі люди, які були перед церквою, пішли разом із ними, а ті, хто лишався вдома, стояли тепер на вулиці й приглядалися до процесії, не вщухали радісні вигуки. Вітіко зі своїми супутниками зайшов у дім, де всі й пообідали. Після обіду хлопці та дівчата у святковому вбранні вийшли на вулицю перед будинком і співали пісень. Вітіко та його гості вийшли до них і слухали. Коли пісні скінчилися, Вітіко щиро подякував співакам та співачкам, подякували й гості. Потім Вітіко подякував і людям, які ще досі стояли на вулиці, і вони мало-помалу розійшлися.

Наступного дня Вентислав зі своїм почтом повернувся до Дудлебів.

Як минув уже ранок того дня, до Вітіко прийшли священик і суддя з Плани разом із багатьма людьми і склали йому присягу на вірність від ім’я Плани. Вітіко подав їм хліб та сіль і подякував. Потім розмовляв із ними про різні речі. Вітіко розповідав, що від таких людей, як Любомир і Болеміл, він навчився, що треба робити в лісі, в лісі лежить скарб, який треба вміти знайти. Якщо він знайде спосіб, то допоможе кожному, хто захоче. Люди подякували й сказали, що будуть слухняні. Вітіко запросив чоловіків приходити до нього ввечері, поки він у Плані, ті пообіцяли.

Увечері того дня Вітіко сидів із багатьма чоловіками перед своїм будинком, і вони розмовляли, аж поки настала пора розходитись.

Вітіко теж ходив увечері в інші хати й сидів і розмовляв там із людьми, які збиралися.

У ті дні до Плани приходили й інші судді з людьми із лісових сіл і складали Вітіко присягу на вірність. Він розмовляв із ними так само, як розмовляв із людьми з Плани.

Потім Вітіко поїхав у Фримбурк і жив там у своїй кам’яниці. Суддя з місцевими людьми прийшов до нього, і всі склали присягу, Вітіко розмовляв із ними так, як розмовляв у Плані.

Якось Вітіко послав вісника до майстра копання криниць у Дудлеби. Через якийсь час той майстер прийшов до нього. Вітіко звелів прийти копачам криниць, із якими він розмовляв, перебуваючи у Фримбурку, а потім пішов із ними всіма по широкому лісу до місця, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Тут, сказав Вітіко, він хоче викопати криницю, якщо пощастить знайти добру питну воду. Майстер копання криниць сказав, що чисту питну воду можна знайти в граніті. Потім він визначив день, коли можна починати роботу, і приготував дещо. В призначений день люди почали копати. Поки вони копали, Вітіко зі своїм почтом поїхав до Любомира, до Ровна, Діта з Ветржні, до Озела та до інших панів, які жили поблизу від його володінь. Потім ті пани приїздили зі своїми почтами до Вітіко в його кам’яницю у Фримбурку, і він пригощав їх.

Якось до Вітіко прийшов суддя з Фримбурка з багатьма людьми, і всі вони попросили про допомогу в розбудові їхньої невеликої дерев’яної церкви. Вітіко зголосився допомогти, і невдовзі вдалися до готувань для початку будівництва.

А згодом до Вітіко прийшов Гульдрик і сказав, що має одне прохання.

— Кажи, Гульдрику, — заохотив Вітіко, — адже в ньому не буде нічого непристойного, і я виконаю його.

— Тут ідеться про необхідне, — бентежився Гульдрик.

— Таж кажи! — припрошував Вітіко.

— Я прошу дозволу вирізьбити на кам’яній арці воріт дому, де ви живете, троянду з п’ятьма пелюстками, — попросив Гульдрик.

— А тобі багато залежить від цього? — запитав Вітіко.

— Це знак часу, а знаки і часи зростатимуть, — відповів Гульдрик.

— Гаразд, різьби ту троянду, — дозволив Вітіко.

— І п’ять пелюсток я трохи розмалюю червоною фарбою, — додав Гульдрик, — бо та троянда — червона.

— Колись дикі червоні троянди були для мене певним знаком, — мовив Вітіко.

— Тож бачите, — кивнув головою Гульдрик.

— Гаразд, роби червоними, але трошки, — погодився Вітіко.

— Тільки так, щоб троянда була червоною, — проказав Гульдрик.