Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Не зважаючи на неї, я зосередився на елегантних рисах своєї рудоволосої сестри. Кілька секунд по тому ми встановили зв'язок.

— Фіоно, — сказав я. Судячи з фону, сестра досі перебувала в центрі всіх подій. — Тато там?

— Так, — відказала вона, напружено всміхаючись. — Він усередині, разом із Дворкіним.

— Слухай, термінова справа. Не знаю, знайома ти з Дарою чи ні, але вона тут...

— Я знаю, хто це, але ніколи з нею не зустрічалася.

— Це не так і важливо. Вона стверджує, що принесла Бенедикту наказ від батька атакувати. На підтвердження своїх слів показала його перстень з печаткою, але батько нічого не казав нам про такі плани раніше. Ти щось про це знаєш?

— Ні, — відповіла вона. — Ми лише обмінялися вітаннями, коли вони з Дворкіним виходили сюди оглянути Лабіринт. Тоді в мене виникли певні підозри, а це все їх тільки підтверджує.

— Підозри? Про що ти?

— Гадаю, тато спробує полагодити Лабіринт. Камінь він має з собою. Я підслухала дещо з того, що він казав Дворкіну. Якщо він спробує зробити таке, у Дворах Хаосу миттєво про це дізнаються. І намагатимуться його спинити. Він хоче завдати удару першим, аби їм було чим зайнятися. Єдине...

— Що?

— Спроба вб'є його, Корвіне. Я багато про це знаю. Байдуже, досягне він успіху чи програє, але процес його знищить.

— Мені складно в це повірити...

— Що король може віддати життя за королівство?

— Що тато може.

— Отже, або він змінився, або ти ніколи не знав його по-справжньому. Я вірю, що він збирається спробувати.

— То чому ж він надсилає останній наказ через людину, якій, як йому відомо, ми не довіряємо?

— Аби показати своє бажання, щоби ви довіряли їй, щойно він підтвердить свій наказ.

— Як на мене, це трохи плутаний спосіб розв'язувати проблеми, але я згоден, що ми не маємо діяти без підтвердження. Можеш його уточнити для нас?

— Спробую. Повернуся до тебе, тільки-но поговорю з татом.

Вона обірвала зв'язок.

Я обернувся до Дари, яка чула лише один бік нашої розмови.

— Ти знаєш, що батько збирається робити просто зараз?

— Щось пов'язане з Чорною дорогою, — відповіла Дара. — Принаймні він про це казав. Але що чи як — не повідомляв.

Я відвернувся. Склавши карти, заховав їх у футляр. Не люблю, коли все отак розвивається. Цей день погано почався — і справи тільки погіршуються, а ще ж тільки по обіді. Я похитав головою. Коли розмовляв з Дворкіним, він описував мені результати будь-якої спроби полагодити Лабіринт, і, як на мене, звучали вони вельми жахливо. Припустімо, батько спробував, зазнав поразки і в процесі вбив себе. І де ми опинимося тоді? Там-таки, де й зараз, тільки без керманича, ще й напередодні битви — і знову з проблемою престолонаступництва. І коли ми поїдемо на війну, вся ця брудна справа не йтиме з наших думок, тож щойно ми дамо раду теперішньому ворогові, як негайно візьмемося за знищення одне одного. Мав бути інший спосіб усе владнати. Краще вже живий тато на троні, ніж відродження інтриг за його успадкування.

— На що ми чекаємо? — запитала Дара. — На підтвердження?

— Так, — відповів я.

Рендом заходився міряти кроками кімнату. Бенедикт, умостившись, перевірив пов'язку на руці. Джерард притулився до камінної полички. Я ж стояв і міркував. Мені спала на думку одна ідея. Я негайно ж відкинув її, але вона повернулася. Вона геть не сподобалася мені, але я не міг нічого вдіяти з прозою життя. Необхідно було рухатися швидко, перш ніж я міг умовити себе змінити думку. Ні. Я триматимуся цієї. Дідько з нею!

Зв'язок трохи ожив. Я вичікував. За хвилю знову з'явилася Фіона. Вона стояла в знайомому місці, але мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати його — це була вітальня Дворкіна, по той бік важких дверей у глибині печери. Разом з нею були тато і Дворкін. Тато скинув подобу Ґанелона і знову став самим собою. У нього на шиї я побачив Камінь.

— Корвіне, — мовила Фіона. — Це правда. Тато надіслав наказ про атаку з Дарою, і він чекав на цей виклик про підтвердження. Я...

— Фіоно, забери мене до себе.

— Що?

— Ти почула мене. Негайно!

Я простягнув правицю. Сестра потягнулася вперед і доторкнулася до неї.

— Корвіне! — закричав Рендом. — Що відбувається?

Бенедикт скочив на ноги, а Джерард уже рухався до мене.

— Скоро ви про все дізнаєтеся, — мовив я і ступив уперед.

Перш ніж відпустити руку Фіони, я стиснув її та всміхнувся.

— Дякую, Фі. Привіт, тату. Вітаю, Дворкіне. Як життя?

Зиркнувши на важкі двері, я побачив, що їх відчинено. Тоді обійшов Фіону і рушив до інших. Батько опустив голову та примружив очі. О, я знав цей погляд...

— Що таке, Корівне? Ти прибув сюди без дозволу, — сказав він. — Я підтвердив той клятий наказ, тож чекаю, що тепер його виконають.

— Виконають, — кивнув я. — Сюди я прийшов не сперечатися щодо нього.

— А чому?

Я підійшов ближче, прораховуючи слова так само ретельно, як і відстань. Тішився, що батько й надалі сидить.

— Певний час ми мандрували як товариші, — почав я. — І щоб я скис, якщо тоді ти мені не припав до душі. Раніше якось не подобався, сам знаєш. Мені завжди бракувало мужності сказати про це тоді, але ж ти в курсі, що то правда. Мені б хотілося вірити, що саме так склалися б наші стосунки, якби ми не були одне одному тим, ким ми є, — на мить здалося, що, коли я це сказав, його погляд пом'якшав. — У будь-якому разі, — продовжив я, — краще вже мені вірити в тебе, бо інакше я б нізащо не зробив для тебе дечого.

— Чого? — запитав він.

— Цього.

Стрімким рухом я схопив Камінь і зняв його з батька через голову. Я розвернувся, а тоді промчав кімнатою до дверей. Грюкнувши ними, зачинив за собою. Способу замкнути двері ззовні я не бачив, тому просто побіг уперед, повторюючи крізь печеру шлях, яким ішов тієї ночі, коли Дворкін вів мене. Позаду почулось очікуване ревіння.

Я петляв поворотами, спіткнувшись тільки раз. Запахом Віксера досі було просякнуто його лігво. Я помчав далі,