Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Само собою, – Льоха, що стояв за Степановичем, блиснув складаним ножем.

– Ох, не проти того граєш... – скарлючившись, Сизий кутався в халат в надії зігрітися.

– А ти проти того граєш? – відкинувши сигару, спалахнув Кирило. Підскочивши, за кілька кроків знову опинився перед жалюгідною подобою ворога. Схопив за грудки, виплюнув у обличчя: – Якого біса справи з Авіатором за моєю спиною провертав? Вирішив, що після смерті Леонідовича Рощинська імперія перейде бастарду [4]? Марго на біса до нього відправив? Думав, я не дізнаюся?

– А-а справа в цій хвойді? – просипів Сизов із викликом, – Помститися прийшов? Тебе позбавили однієї, вирішив одразу всіх моїх присвоїти?

– Хоч би й так? – вдаривши Миколу кулаком під грудки, шикнув Кирило. Ніхто не смів називати його Маргариту хвойдою!

– Кириле, поміркуємо, – прокашлявшись, з придихом помітив Микола Степанович, – Вбивав її не я, сама дурепа під колеса кинулася. Та повій багато, це не привід псувати ділові відносини.

– Сизов, падлюко, ти зовсім очманів? Це я псую стосунки? – не контролюючи себе, Рощин вдарив знову, – Ти сам обрубав всякі ділові стосунки на корені, зв'язавшись із Гришком, – і ще один удар, – але якщо його більше немає, думаєш з рук зійде? – знову удар, але в обличчя, – Нічого подібного! Я на тобі живого місця не залишу!

– Ти за все поплатишся! – стираючи кров з губ, прошипів Сизов, – з тебе живцем шкуру спустять за мене.

– Ха-ха-ха! – відступивши, відкинув голову і голосно розсміявся, – Нема кому спускати. Твої спільники того, відійшли в інший світ. Твоя черга. Чи до ментів побіжиш, аби шкуру врятувати? Врахуй, вони гроші люблять, рідну мати продадуть за...

Рощин договорити не встиг, як щось з гуркотом влетіло у відчинене вікно. Приземлившись біля ніг, гримнуло, приголомшуючи й наповнюючи кабінет їдким білим димом, позбавляючи координації та роз'їдаючи очі.

Секунди, й почувся стук розтрощених меблів, тупіт ніг і декілька лясків.

– Хлопці, тримайте Сизого! – заволав Кирило, хапаючись за пістолет.

Замість відповіді – звуки ударів, клацання та кілька пострілів.

– Ай, дідько! Тримайте хтось його! – почувся голос Олексія.

Все відбувалося дуже швидко, щоб можна було зорієнтуватися. Мить, і дим почав розсіюватися. Та перш ніж до очей повернулася здатність бачити, пройшло ще кілька хвилин, за які Рощин намагався на дотик натрапити на що-небудь. Коли вийшло щось розгледіти, зрозумів, що в кімнаті морок – хтось примудрився вимкнути світло.

Проморгав, доки очі звикли до темряви, і помітив, що Сизий зник.

– Матір вашу!

– Він утік, – констатував факт звідкись знизу Макс.

Рощин побачив, що охоронець сидить на підлозі, притулившись до стіни, і тримається за груди. Другий лежить поруч, мертвий чи ні, але непритомний.

– Трясця його матері! – на весь голос заволав Рощин, кинувшись до виходу.

– На вулиці хлопці, мусять затримати його! – крикнув слідом Максим.

Чортихнувшись, Кирило вилетів у хол, бічним зором уловивши когось біля сходів на верхньому поверсі. Не збагнув, як опинився збитим на підлогу десантником, що налетів незрозуміло звідки, а над вухом просвистіла куля, потрапивши у фарфорову вазу неподалік.

Сказати нічого не встиг, не те щоб піднятися, а десантник випустив кілька куль у груди того, хто вчинив замах. Секунда і чоловік, не встигнувши ухилитися, похитнувся від поранень, перегнувся через поручні другого поверху і полетів униз.

– Сергію, ні-і-і! – жіночий вереск оглушливо рознісся по всій будівлі, коли нещасний з хрускотом кісток, позбавляючи себе всякої ймовірності на порятунок від куль, приземлився на мармурову підлогу.

Убитим був той самий Сергій, що проґавив Марго. Кирилу певною мірою навіть стало шкода хлопця. Дострибався. Невже думав, що під керівництвом Сизова на нього чекає щось краще? Життя така штука, рано чи пізно приходить година розплати за все. Не на тому боці включився у гру.

Спаситель, байдужий до того, що тільки що вбив людину, підвівся на ноги. Подаючи руку Рощину, уточнив:

– Ви в порядку?

– Так, – приймаючи допомогу, Кирило швидкоплинним жестом обтрусився, – Дякую.

З вулиці почулася стрілянина і шум автомобільного мотора. Рощин на ходу перезарядив пістолет і помчав назовні. Підійшла підмога сизівських і ті ніяк не поступалися його хлопцям. 

Світало. Кирило легко розгледів, що його команда в меншості. Невже, ці сволоти поклали його хлопців? Адже не втекли, право слово? Ворота ніким не контролювалися, машина Сизого легко виїжджала на трасу.

Розізлившись на себе за те, що не взяв більше хлопців; на Тимура, що так не вчасно надумав кинути його; взагалі, на всіх довкола; погнався за машиною Сизова, на ходу пристреливши ще одного з ворожого табору. Захоплений погонею, не помітив, як з іншого боку дороги до особняка під'їхало декілька авто.

Кирило знав, що бігти слідом за автомобілем на повному ходу провальна ідея. Також знав, що далеко Сизов не доїде. Але сердився на себе, що не прибрав ворога голими руками. Правосуддя здавалося не таким уже й завершеним.