Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Хворіє? — Старий смикнув за те, що вважав бородою — кущавини рідкого білого волосся, що витикалися з вислої рожевої шкіри попід щелепою. — Н-ні, не хворіє… власне, не зовсім… ваша милосте, мої клятви забороняють мені…

— Ваші клятви погано зігріють вас у кам’яному мішку, — попередила Серсея. — Я почую від вас правду, або ви вдягнете кайдани.

Пицель упав на коліна.

— Благаю вас… я був відданий вашому батькові, а вам допоміг у справі з князем Арином. Я не переживу підземелля, якщо мене знову…

— Навіщо вас викликала Маргерія?

— Вона хотіла… просила… вона…

— Кажіть!

Старий перелякано зіщулився.

— Місячного узвару, — прошепотів він. — Місячного узвару для…

— Я знаю, навіщо потрібен місячний узвар. — «Ось воно!» — Гаразд. Підведіться зі своїх немічних колін і спробуйте згадати, як це — бути чоловіком.

Пицель спробував підвестися, та силувався так довго, що королева мусила наказати Озмундові Кіптюгу поставити його на ноги.

— Що ж до князя Гиліса… не маю сумніву, наш Батько Небесний судитиме його правим судом. Він не залишив дітей?

— Пагонів свого лона — ні, але є вихованець…

— …чужої йому крові. — Цю перешкоду Серсея відкинула одним помахом руки. — Гиліс знав про нашу нагальну потребу в золоті. Без сумніву, він казав вам, що хоче залишити усі землі та статки королю Томену.

Золото Росбі непогано поповнить скарбницю, а замок та землі Росбі можна буде жалувати комусь із вірних людей за віддану службу. «Можливо, князеві Буруну.» Ауран натякав про потребу у власному панському столі від самого початку; його княжий титул досі був порожньою шаною. Серсея знала, що він накидав оком на Дракон-Камінь, але та шапка була не по синкові — зависокий стіл для байстрюка. Росбі краще пасуватиме до його родоводу і становища.

— Князь Гиліс любив його милість усім серцем, — відповів Пицель, — але ж… його вихованець…

— …без сумніву, все зрозуміє, щойно ви розповісте йому про передсмертне бажання князя Гиліса. Ідіть і подбайте.

— Слухаю волю вашої милості.

Поспішаючи забратися геть, великий маестер Пицель трохи не заплутався ногами у власній рясі. Пані Добромир зачинила за ним двері.

— Місячний узвар, — мовила вона, обертаючись до королеви. — Як нерозважливо. Навіщо їй таке чинити, піддавати себе такій небезпеці?

— Мала королева має бажання і потреби, які Томен, з огляду на молодість, не здатен ще задовольнити.

Така небезпека завжди існує, коли доросла жінка одружується з дитиною. «А тим паче, коли вдовиця. Хай вона твердить, що Ренлі її не чіпав, та я ніколи не повірю.» Жінки пили місячний узвар лише з однієї причини; невинним дівчатам він був ні до чого.

— Мого сина зганьбили. Маргерія має коханця. А це державна зрада, карою за яку є смерть. — Серсея відчайдушно сподівалася, що бридка шкиринда, мамця Мейса Тирела, схожа на висохлу сливу, доживе до суду. Наполігши на негайному весіллі Томена і Маргерії, пані Олена прирекла свою коштовну трояндочку до катівського меча. — Але Хайме забрав з собою пана Ілина Пейна. Сподіваюся, ми знайдемо нового Королівського Правосуда, щоб вправно стяв їй голову.

— Та я можу! — запропонував Озмунд Кіптюг з широкою усмішкою. — Маргерія має таку гарненьку струнку шийку. Добрий гострий меч ураз її перерубає.

— Справді, — відповіла Таена, — але при Штормоламі стоїть тирелівське військо, а у Дівоставі — ще одне. Там теж є гострі мечі.

«Навколо мене — трояндовий потоп.» Це дратувало королеву. Мейс Тирел, на відміну від його доньки, був їй ще потрібен. «Принаймні, доки не здолаємо Станіса. Тоді мені з них буде ніхто не потрібен.» Але як позбавитися доньки, не втративши батька?

— Зрада зрадою, — мовила вона, — але треба знайти докази. Переконливіші, ніж місячний узвар. Якщо невірність Маргерії буде доведено, то навіть її власний пан батечко муситиме засудити зрадницю, бо й сам поділить її ганьбу.

Кіптюг пожував кінець одного вуса.

— То треба застукати їх на гарячому.

— Як? Кайбурн приставив до неї споглядачів пильнувати вдень і вночі. Її слуги беруть мої гроші, але приносять самі лише порожні плітки. Та й самого коханця ніхто не бачив. Вуха ззовні її дверей чують співи, сміх, теревені. Геть нічого корисного.

— Маргерія надто хитра, щоб її отак легко було заскочити, — мовила пані Добромир. — Її жіноцтво — то її фортечні мури. Вони сплять з нею, вдягають її, моляться разом, читають разом, шиють та вишивають. Коли вона не виїжджає з соколом чи на прогулянку, то грає у «запрошення до замку» з малою Алісанною Булвер. Якщо поруч є чоловіки, то там неодмінно крутиться її септа або сестри в перших.

— Але ж колись вона їх позбавляється! — наполягала королева. Раптом їй дещо спало на думку. — Якщо тільки її жіноцтво не в змові теж… коли не всі, то принаймні дехто…

— Сестрички? — Навіть у голосі Таени забринів сумнів. — Але усі три молодші від малої королеви, і невинніші.

— Розпуста часто вбирається у білі шати невинності. Це робить гріх лише гидкішим. Їхні імена вкриються ганьбою. — Раптом королева майже відчула смак перемоги. — Таено, ваш вельможний чоловік є моїм юстиціарієм. Ви удвох маєте повечеряти зі мною сьогодні ж надвечір.

Все мало робитися швидко, перш ніж Маргерія забере в свою крихітну капустину втекти до Вирію або попливти на Дракон-Камінь — сидіти при смертному ложі свого пораненого брата.

— Я накажу кухарям засмажити вепра. І звісно, заграти музики, щоб веселіше їлося і травилося.

Таена зрозуміла натяк дуже швидко.

— Музики. Таки-так.

— Ходіть перекажіть вашому вельможному чоловікові та домовтеся зі співцем, — заохотила Серсея. — Ви, пане Озмунде, лишіться. Нам треба чимало обговорити. Мені також знадобиться Кайбурн.

На жаль, на раптове замовлення королеви у кухні не знайшлося дикого вепра, а висилати мисливців бракувало часу. Тому кухарі забили одну зі свиней замкового господарства і спекли окіст, приправлений гвоздиками, медом та сушеними вишнями. Довелося Серсеї вдовольнитися, хай як їй кортіло іншого. Потім вони їли печені яблука з гострим білим сиром. Пані Таена проковтнула усе до шматочка — не те що Ортон Добромир, чиє кругле обличчя мінилося плямами, блідло та пітніло весь час від юшки до сиру. Він пив багато вина і крадькома кидав погляди на співця.

— Так шкода нашого князя Гиліса, — мовила нарешті