Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

А важило ось що: в ті роки померли обидвоє його прабатьків, дідусь – у грудні 1966-го (серцевий напад), а бабуся – в грудні 1967-го (інсульт).

Також важила Шестиденна війна (червень 1967-го), та вона почалася й закінчилася надто швидко, щоб аж так важити, зате расові конфлікти, що вибухнули в Ньюарку наступного місяця і тривали довше війни на Близькому Сході, змінили все назавше. От його батьки відзначають перемогу крихітних, звитяжних євреїв над своїми циклопічними ворогами, а через хвилину крамницю Сема Браунштайна на Спрінгфілд-авеню вже громлять і грабують, а батьки Фергюсона складають намет і тікають до пустелі – їдуть не просто з Ньюарка, не просто залишають за спиною Нью-Джерсі, а до кінця року опиняються аж у південній Флориді.

Ще одна пляма світла на полотні: квітень 1968-го та вибух у Колумбії, революція в Колумбії, вісім днів, котрі струснули світ.

Усе інше світло на картині омивало лише Емі. Темрява над нею і під нею, темрява за нею, темрява по обидва боки від неї, але сама Емі огорнута світлом, світлом таким сильним, що вона в ньому майже невидима.

Осінь 1966-го. Емі, відвідавши півдесятка зборів СДС, взявши участь у триденному голодуванні на сходах бібліотеки Лоу на початку листопада на знак протесту проти вбивств у В’єтнамі, спробувавши донести свої аргументи у численних бесідах зі спільниками у Вест-Енді, «Угорській кондитерській» та «Коледж-Інні», поступово починала розчаровуватися. Вони мене не слухають, сказала вона Фергюсонові, коли вони удвох якось уночі чистили зуби перед тим, як лягати спати. Я встаю виступити, а вони всі дивляться в підлогу – або перебивають і не дають мені закінчити, або ж дають закінчити, а опісля самі нічого не кажуть, а потім, хвилин через п’ятнадцять, якийсь хлопець встає і промовляє точно те саме, що я щойно сказала, іноді навіть тими ж словами, і всі аплодують. Вони хамло, Арчі.

Усі?

Ні, не всі. Мої друзі з НКВ нормальні, хоча шкода, що вони мене не підтримують дужче, а от ті, хто з фракції ПР, – нестерпні. Особливо Майкл Лоуб, вожак цієї зграї. Повсякчас перериває мене, перебиває вигуками, ображає. Він гадає, що жінки в русі мають готувати чоловікам каву чи роздавати листівки в дощові дні, а у всіх інших випадках нам слід тримати рот на замку.

Майкл Лоуб. Він ходив на пару занять зі мною. Ще один хлопчина з передмість Джерсі, як не шкода мені це визнавати. З тих самозваних геніїв, хто має відповідь на все. Містер Точка в картатій сорочці лісоруба. Зануда.

Найсмішніше, що він відвідував ту ж середню школу, що й Майкл Рудд. А тепер вони знову разом у СДС і ледь розмовляють один із одним.

Тому, що Марк ідеаліст, а Майк – фанатик.

Він гадає, що революція відбудеться в наступні п’ять років.

Це навряд чи.

Проблема в тому, що чоловіків більше, ніж жінок, разів у дванадцять. Нас надто мало, і нас легко ігнорувати.

Ну, а чому б не від’єднатися і не утворити свою групу?

Тобто кинути СДС?

Не треба нічого кидати. Просто припини ходити на збори.

І що?

І зробишся першим президентом Жінок Барнарду за мир і справедливість.

Оце думка.

Тобі не подобається?

Ми маргіналізуємося. Великі питання – це суціль питання університетського життя, національні питання, світові, і двадцять дівчисьок без ліфчиків, котрі почнуть ходити на демонстрації з антивоєнними гаслами, на їхнє вирішення не дуже вплинуть.

А якщо вас буде сотня?

Стільки в нас немає. Нам просто не вистачає людей, аби нас помітили. Добре це чи погано, та, мені здається, я в глухому куті.

Грудень 1966-го. Діда Фергюсона серцевий напад не лише прикінчив несподівано (його кардіограми були стабільними багато років, кров’яний тиск нормальний), та сама манера його кінця стала ганьбою для всіх у родині, соромище. Не те щоб його дружина чи доньки, зяті чи внук не знали про його потяг ганятися за спідницями, про його давню захопленість позашлюбними гострими відчуттями, проте ніхто з них і не підозрював, що сімдесятитрьохрічний Бенджі Адлер зайде так далеко, щоб винайняти квартиру для жінки удвічі з половиною разів молодшої та утримувати її як свою постійну коханку на повній ставці. Діді Браєнт було всього тридцять чотири. У 1962 році її найняли секретаркою в «Герш, Адлер і Померанц», і потому, як вона пропрацювала в компанії вісім місяців, дід Фергюсона вирішив, що кохає її, вирішив, що, скільки б це не коштувало, він мусить нею володіти, і коли мила, гнучка уродженка Небраски Діді Браєнт повідомила йому, що готова віддатися у володіння, у вартість увійшли щомісячна орендна плата за двохкімнатну квартиру на Східній Шістдесят третій вулиці між Лексингтон і Парк, шістнадцять пар туфель, двадцять сім суконь, шість пальтечок, один браслет з діамантами, один золотий браслет, одна низка перлин, вісім пар сережок та один норковий палантин. Роман тривав близько трьох років (цілком щасливо, за словами Діді Браєнт), а відтак, морозного дня на початку грудня, в той час, коли Фергюсонів дід, за припущенням, працював у себе в конторі на Західній П’ятдесят сьомій вулиці, він дійшов до житла Діді на Східній Шістдесят третій, заліз до неї в ліжко, і тут-таки його вразив потужний інфаркт міокарду – прикінчив його саме тоді, коли він вивергав сперму в останній раз за своє сповнене подій, недбало організоване, переважно приємне життя. La petite mort і la grande mort[43] з інтервалом у десять секунд – кінчити й скінчитися лише за три коротких вдихання.

То була справді велика незручність, справа непроста. Діді, скам’яніла від жаху, притиснута вагою свого тілистого коханця, увіткнулася поглядом у його лису потилицю й кілька пасем волосся, що залишалися на скронях, пофарбовані на коричневий колір (о, марнославство старих), видряпалася з-під трупа, а потім викликала «швидку», котра перевезла її та закутане саваном тіло діда Фергюсона до лікарні Ленокс-Хіл, де о 3:52 пополудні Бенджамін Адлер був оголошений покійним по прибутті, а ще відтак бідній, шокованій Діді довелося телефонувати бабусі Фергюсона, котра й не відала про існування молодої жінки, і казати їй, щоб негайно їхала до лікарні, тому що стався нещасний випадок.

Похорони обмежили безпосередньою