Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Тепер я справді не знаю, чи ти мені робиш компліменти, чи зовсім навпаки.

— І те, й те,— засміявся Шрелла.

— Ти, мабуть, не знаєш, що я робив для твоєї сестри.

— Ти захищав Едіт?

— Так. Вакера хотів її заарештувати, знов і знов заносив її до списку, а я щоразу викреслював її прізвище.

— Ваша добродійність, мабуть, ще страшніша за ваші злочини,— тихо мовив Шрелла.

— А ви ще невблаганніші за самого бога, бо він прощає людині, якщо вона покається у своїх гріхах.

— Я не бог і не претендую ні на його мудрість, ні на його милосердя.

Нетлінгер похитав головою і відхилився назад. Шрелла витяг з кишені сигарету, встромив її в рот і знов злякався, коли Нетлінгер раптом клацнув запальничкою в нього перед носом і чисте блакитне полум'я мало не обпалило йому повік. «А теперішня твоя ввічливість,— подумав він,— ще гірша за колишню брутальність. Ти так само завзято, як колись кидав мені в обличчя бейсбольний м'яч, тепер лізеш мені у вічі зі своєю запальничкою».

— Коли Роберта можна спіймати? — спитав він.

— Мабуть, аж у понеділок, мені не вдалося з'ясувати, куди він поїхав після обіду. Його батько й дочка теж поїхали. Але, може, сьогодні ввечері ти застанеш його вдома або завтра о пів на десяту в готелі «Принц Генріх», він там щодня грає в більярд від пів на десяту до одинадцятої. Вони хоч поводилися з тобою по-людському у в'язниці?

— Так,— відповів Шрелла,— були ввічливі.

— Якщо тобі потрібні гроші, скажи мені. З тим, що в тебе є, не розженешся.

— Дякую, до понеділка мені вистачить, а тоді я матиму гроші.

Що ближче до вокзалу, то потік машин ставав довший і ширший. Шрелла спробував відчинити вікно, але не впорався з ручкою. Нетлінгер перехилився через нього й опустив скло.

— Боюся, що повітря на вулиці не набагато чистіше від того, яким ми дихаємо в машині,— зауважив він.

— Дякую,— сказав Шрелла. Він глянув на Нетлінгера й переклав сигарету з лівої руки в праву, а тоді з правої знов у ліву.— Послухай, а того м'яча, що його тоді забив Роберт, взагалі знайшли колись чи ні? — запитав він.— Пам'ятаєш?

— Звичайно, дуже добре пам'ятаю, бо потім про нього було багато балачок,— відповів Нетлінгер.— М'яча так і не знайшли, хоч шукали до самого смерку й навіть другого дня, дарма, що була неділя. Вони ніяк не могли заспокоїтися, хтось навіть згодом запевняв, що Роберт просто схитрував, не вдарив м'яча, а лише відтворив звук удару, а м'яча сховав.

— Але ж усі бачили, як м'яч летів, хіба ні?

— Звичайно, ніхто тим чуткам не повірив. А ще дехто казав, що він упав на подвір'я броварні, на підводу, яка саме стояла там. Ти, може, ще пам'ятаєш, що зразу після того з броварні виїхала підвода?

— Вона виїхала раніше, задовго до того, як Роберт забив м'яча,— сказав Шрелла.

— По-моєму, ти помиляєшся,— заперечив Нетлінгер.

— Ні,— сказав Шрелла,— я ж там стояв, чекав м'яча й уважно стежив за всім. Підвода виїхала раніше.

— Ну добре,— мовив Нетлінгер,— принаймні м'яча так і не знайшли. А ось і вокзал... Ти справді не хочеш, щоб я тобі допоміг?

— Дякую, мені нічого не треба.

— Ну, то хоч пообідай зі мною.

— Гаразд,— погодився Шрелла,— ходімо обідати.

Шофер відчинив дверці, Шрелла виліз перший і, засунувши руки в кишені, почекав на Нетлінгера. Той узяв із сидіння течку, застібнув плаща і сказав шоферові:

— Будь ласка, заїдьте по мене о пів на шосту до готелю «Принц Генріх».

Шофер приклав руку до кашкета, сів у машину і взявся за кермо.

Такі самі окуляри, похилі плечі, дивна усмішка на устах. Білявий чуб, зачесаний, як і давно колись, назад, не порідшав, а тільки ледь узявся сріблом. Таким самим порухом Шрелла витяг хусточку, витер піт і знов сховав її до кишені. Здавалося, він зовсім не змінився, лише постарів на кілька років.

— Чого ти повернувся? — тихо спитав Нетлінгер.

Шрелла, мружачись і прикусивши спідню губу, як давно колись, глянув на нього. В правій руці в нього була сигарета, в лівій капелюх. Він довго дивився на Нетлінгера й чекав, так само даремно чекав того, чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті, такої ненависті, що вилилася б у дію. Якби він міг дати ворогові ляпаса або штурхана ногою в зад і крикнути: «Свинюко, підла свинюко!» Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана. Нетлінгер