Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Ну що? Ходімо, чи що, подивимося, кому дістанеться цей приз? — радісно посміхнулася жінці та смикнула за блискавку.

На вулицю я буквально вивалилася, злегка застрягши в отворі через стос одягу. Зграя мужиків, які сиділи на колодах біля вогню, повернулася, спостерігаючи, як я не можу піднятися через чортовий одяг.

— Обережно! — пробурмотіла Марго, придушуючи посмішку і допомагаючи мені піднятися. Начебто ту частину плану, в якій я здаюся жалюгідною, цілком виконала.

Озирнулася, чомусь не побачила нікого знайомого. Тільки Дарина сиділа серед своїх мужиків, тобто своєї зграї. От же альфа-сука! Моєму братику голову крутить, а сама на колінах у якогось мужика сидить і явно з ним фліртує.

— Решта де? Чи що, вже бійку без призу влаштували? А мені ж так хотілося взяти участь у цій вашій захопливій грі! — я посміхнулася, не звертаючи уваги на те, що наді мною відверто потішаються.

— Ну, що ти, Дар'я, як ми могли почати без тебе? — голос змусив здригнутися, і я поспішно подивилася на його володаря, здається, це він усім тут керує. Чоловік був не один, стояв метрів за шість, біля іншого намету. Двері відчинилися, і з намету вийшов Юра, на його обличчі був дивний вираз, наче він про щось дуже шкодує.

Він уже повернувся? Так швидко? А Тася? Тася з ним? Ступила кілька кроків до нього, але мене зупинив погляд, яким він подивився на мене. Це що, каяття?

— Усі ми горимо бажанням дізнатися, кому дістанеться таке ароматне щастя, як ти, — почула поруч голос Кая й одразу ж повернулася, майже зіткнувшись із ним.

На його обличчі були синці, крутіші за мої, спричинені, найімовірніше, недосипом. Чомусь він був один? Навіть на всі боки подивилася, шукаючи Діму і Кирила, але не знайшла. Альфа-козел скосив на мене глузливий погляд і, демонстративно заткнувши собі ніс, пройшов повз. Хоч якась користь від цього смороду.

— Хлопці? Ви чули, чого побажав наш вельми ароматний приз? Ходімо! — радісно чомусь посміхаючись, альфа звернув праворуч, легко ступаючи по снігових заметах.

Решта вовків наслідували його приклад, і ми з Марго пішли слідом за ними. Звернули до майже поваленої величезної колони та стали спускатися в якусь печеру. Так темно, що взагалі нічого не видно.Марго взяла мене  за руку, як і я рухаючись наосліп, слідом за натовпом вовків.

— Дар, у мене не вийшло, — почула недалеко від себе шепіт Юри й мало не навернулася в темряві. Мене схопили за руку, не даючи впасти. Теплі пальці стиснули мою руку, допомагаючи втримати рівновагу, з іншого боку тримала Марго, так що я на мить відчула себе дитиною, про яку піклуються батьки.

— Що не вийшло? — шепочу, почуваючись дуже дивно. З одного боку, калатало від страху за Тасю, з іншого — було якось ненормально тепло і затишно.

— Дід не дозволив, — почула поруч голос вовка з дивними залізними нотками в ньому.

Ренат не дозволив йому втручатися? Він не міг піти таємно? Не міг тихо втекти та виконати моє прохання? Може Ренат наказав йому, як Кай колись наказав моєму братові, і він не міг не підкоритися? А що тепер із Тасею? А раптом вона вже мертва? Раптом її вже вбили, поки я тут дурні плани будувала?

Мимоволі для себе стиснула чоловічу руку, у відповідь мені погладили тильну сторону долоні великим пальцем, заспокоюючи. На очі навернулися сльози й глуха образа, але я стрималася і майже спокійно запитала пошепки:

— Вона вже мертва?

— Не знаю, Ельнар поки що не повернувся. До того ж... — почула напружений шепіт Юри майже одразу, але він різко стих, щойно ми вийшли з печери на світло.

Тепла долоня ковзнула, відпускаючи мене, і я майже не здивувалася, помітивши, як віддаляється спина Кая в білій куртці. Озирнулася і побачила Юру, який ввічливо тримає Марго з іншого боку під лікоть. Підняла свою вільну тремтячу руку і притиснула до грудей. Це був Кай, а хто ж ще?!

Ми опинилися в дивному приміщенні, що найбільше нагадувало на якусь стару покинуту церкву. На стінах якісь старовинні фрески, тьмяні й майже зруйновані. Світло потрапляє через невеликі вікна-нори та крізь них же видніється небо. Схоже, ця кімната вирита в скелі. Десь у темряві тече вода, повітря тут сире, але тепле. Вовки почали вставати в коло біля невеликого виступу в центрі порожньої зали. Ми з Марго і Юрою вийшли вперед, хлопець усміхнувся мені й відійшов до своєї зграї. Проводила його поглядом, мимоволі згадавши дещо зі школи.

Не пам'ятаю, коли це було, класі у восьмому, чи дев'ятому? У нас у школі був такий предмет — християнська етика. По суті, легкий предмет, особливо враховуючи, що в нашому регіоні країни люди дуже побожні. Мій тато багато років щонеділі ходить до церкви, я з ним теж ходила, поки не поїхала сюди. Мені в церкві подобалося, після служби завжди почувалася спокійніше. Але зараз я не про релігію загалом, а про предмет. Одного разу нам задали на уроці прочитати кілька притч і розповісти, чого вони вчать. Завдання легке і хороша оцінка, можна сказати, гарантована. Ось тоді я й прочитала притчу, яку запам'ятала на все своє життя.

Жив собі старець, було в нього два сини, старший і молодший. І ось одного разу старець захотів скопати поле, але роки були вже не ті, тож вирішив він піти до старшого сина по допомогу. Той відмовив, бо в нього були свої справи, не міг він. Тоді пішов старець до молодшого сина, і той погодився допомогти. Старець пішов додому. Наступного дня мав прийти молодший син і допомогти батькові, але не прийшов. Але старший син подумав і, відклавши свої справи, скопав поле. У книжці написано, що правий був молодший син, який пообіцяв, але не виконав обіцянку. Але я тоді так і не зрозуміла чому, хоч би як мої однокласники намагалися промаслити стандартними словами цю тему. Ця притча врізалася мені в пам'ять, як та, яку я не змогла зрозуміти й що важливіше прийняти.