Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— А ти їж швидше, зуби не заговорюй! Без тебе все знаю! — сказала Юйчуань.

Баоюй зробив кілька ковтків, поставив миску й заявив:

— Несмачно!

— Амітаба! — здивувалась Юйчуань, скорчивши гримасу. — Що ж тоді смачно?

— Зовсім несмачно, — повторив Баоюй. — Якщо не віриш, покуштуй сама!

Юйчуань розсердилася й зробила кілька ковтків.

— Ну от, а тепер буде смачно! — вигукнув Баоюй.

Юйчуань зрозуміла, що Баоюй з неї пожартував, просто хотів, аби вона хоч трохи попоїла.

— Ти сказав, що несмачно, — всміхнулася вона, — так нарікай на себе! Більше не одержиш!

Баоюй засміявся, але, хоч як просив Юйчуань дати йому супу, та затялася й веліла служницям подати інші страви. Аж тут на порозі з’явилася служниця й доповіла:

— З дому другого пана Фу прийшли дві мамки запитати про ваше здоров’я й просять дозволу ввійти!

Баоюй одразу зрозумів, що мамок прислав суддя Фу Ши.

Фу Ши, що був учнем Цзя Чжена, домігся високого становища лише завдяки впливу родини Цзя. Цзя Чжен ставився до нього по-особливому, не так, як до інших учнів і прихильників, тому Фу Ши постійно посилав своїх людей із візитами до палацу Жунго.

Баоюй терпіти не міг нахабних чоловіків і дурних жінок, одначе мамок наказав упустити. Була на те своя причина.

Говорили, що молодша сестра Фу Ши на ім’я Фу Цюфан не має собі рівних за красою й талантами. Баоюй жодного разу її не бачив, але відчував до неї симпатію й повагу. Не впустити мамок значило якимось чином образити Фу Цюфан. А цього Баоюй не хотів.

Розбагатів Фу Ши нещодавно і вважався вискочкою. Завдяки достоїнствам Цюфан він сподівався поріднитися з якою-небудь знатною сім’єю й дотепер усе тяг зі сватанням сестри, хоча їй уже минуло двадцять три роки. У знатних і багатих сім’ях Фу Ши вважали незаможним, зате надто гордим і зарозумілим. Фу Ши плекав мрію коли-небудь поріднитися з сім’єю Цзя й підтримував з нею близькі відносини.

От і зараз він прислав до палацу Жунго двох жінок зі свого дому, причому найдурніших. Вони ввійшли, запитали про здоров’я Баоюя й не могли більше вимовити ні слова.

При сторонніх Юйчуань ніяково було жартувати з Баоюєм, і, тримаючи в руках миску із супом, вона уважно слухала, що він говорить. Раптом Баоюй простягнув руку, щоб узяти в Юйчуань миску, Юйчуань не помітила, миска перекинулась, і гарячий суп вилився просто на руки Баоюю. Юйчуань перелякалася, закричала й підхопилася з місця.

Приспіли служниці й забрали миску.

— Ти не обварила руки? — схвильовано запитав Баоюй.

Юйчуань, а за нею й інші служниці розсміялися.

— Ти сам обшпарився, а в мене запитуєш! — вигукнула Юйчуань.

Тільки зараз Баоюй відчув біль. Служниці заходилися витирати йому руки.

Баоюй не захотів більше їсти, вимив руки й узявся до чаю. Жінки посиділи трохи й почали прощатися; Цінвень провела їх до містка.

По дорозі жінки пащекували.

— Недарма балакають, що Баоюй гарний, але дурний, — зауважила одна. — Він як плід, на який можна дивитись, але не можна їсти! Обшпарив собі руки, а запитує в інших, чи не боляче.

— Я чула, коли приходила сюди минулого разу, що всі в домі його вважають дивним, — відповіла інша. — Якось він промок до нитки, а кричав іншим: «Скоріше ховайтеся!» Ну чи не смішно? Ще кажуть, що він ні з того ні з сього то сміється, то плаче. Побачить ластівку або рибку, розмовляє з ними, як з людьми; подивиться на місяць і зірки — починає зітхати або що-небудь бурмоче собі під ніс. До того ж слабовільний, усі ці дівчиська вертять ним як хочуть. Сподобається йому яка-небудь дрібниця, він дорожить нею, як скарбом, а що не до душі — б’є й ламає, нехай навіть ця річ коштує тисячу або десять тисяч лянів срібла.

Ведучи далі балачку, жінки минули ворота й вийшли із саду.

Тільки-но гості пішли, Сіжень повернулася разом з Ін’ер і запитала Баоюя, які сітки треба сплести.

— Я зовсім забув про тебе, — виправдовувався Баоюй, звертаючись до Ін’ер, — заговорився. Мені дуже хочеться, щоб ти сплела мені кілька шовкових сіток. Того й потурбував тебе.

— Для чого вони вам? — запитала Ін’ер.

— Це неважливо, — з усмішкою відповів Баоюй. — Для найрізноманітніших речей!

— Для найрізноманітніших речей?! — сплеснула руками Ін’ер. — Це я й за десять років не зроблю!

— Ти вже постарайся,