Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Ось бачиш — шкірить зуби й тьопає ложкою твої вершки! І що воно за люди? Може, в нас укинулася чума? Та навіть якби й укинулась. Ні, тепер нехай у нього хоч сліпа кишка через пуп випадає, я йому й пілюлі не дам! А ти знаєш, Рольфе, ми, либонь, поклали б зуби на полицю, якби не твоя мати! Я ж ніколи нічого не залишав на чорний день, у мене за душею тільки й того, що будинок та купа заставних квитанцій на нього. Ні, коли б моя змога, я послав би їй не ожинове варення, а щось зовсім інше... Ми що, недоторканні, коли наша дочка стала на слизьку стежку? Та вже ж, звісно! А скільком із них тоді, після війни, я видаляв скальпелем есесівський знак на шкірі? Якби не твоя мати... Це в мене все від неї... Від батька я б теж не проти...

І сталося так, що потім він заїхав ще до старого Беверло. Той зустрів його на порозі підозріливо, навіть нічого не буркнув, мовчки провів у мансарду невеликого свого будиночка й показав Генріхову спальню та робочу кімнату. Вони називали її «комірчиною» — дев'ять квадратних метрів, стіни похилі, двоє дахових вікон. Старий зловтішно показав на книжки, які там іще стоять: Фома Аквінський, Томас Мор, Томас Манн «і взагалі всі Томаси, які тільки є», лінійки, течки, письмове причандалля,— все складено до ладу на відкидному письмовому столі, прикрученому до ліжка в ногах; там і досі ще лежить вогнегасник, а в прозорій стругачці для олівців видно рештки від олівця. Почата коробка сигарет, купка недопалків у попільничці, на стіні — взятий у рамку докторський диплом, розп'яття, Рафаелева мадонна... Моторошні реліквії, серед яких не бракує і обер-лейтенантських погонів.

— В артилерії Генріх усе ж таки дечого досяг — він був найкращим балістом, його навіть хотіли взяти в генеральний штаб...

І коли цей старий буркотун рушив сходами вниз, то навіть не відмовився від допомоги. А вже біля дверей додав:

— Він завжди казав: «Світ про мене ще почує...» І ось почув-таки...

Оскільки це майже по дорозі — треба тільки зробити невеликий гак,— то він щоразу користується нагодою і їде далі на Тольмсгофен. Вони проминули з малим охоронців і пішли до діда й баби. Ті безтямно зраділи, мало не розплакались, а старий узяв одразу хлопця за руку й повів через будинок показувати балкони; йому, старому, дуже до вподоби тримати дітей за руку. Рольф пригадав долоні свого батька, що в них лежала його дитяча ручка, коли вони гуляли в полі за Іфенгофеном. Батько завжди вів за руки двох дітей; він був щасливий і брав їх за руки по черзі: спершу його з Гербертом, потім Герберта й Сабіну, а тоді й Вероніку. Він уже й не пригадує, коли в їхній сім'ї з'явився Генріх Беверло — чи в тому віці, коли його ще можна було брати за руку. Крім тих прогулянок з дітьми за руку та історії мистецтв, батькові більш нічого й не треба було — ні «Блетхена», ні, тим паче, замка. А тепер це мало б аж надто претензійний, надто врочистий вигляд, він уже не може отак просто взяти за руку дитину й, забувши про оту задрипану газетку, піти собі в поле або в ліс... Тепер Кете вже рідко коли вдається зварити самій обід, а вже про те, щоб закрутити в банках фрукти, шкода й думати, вона взагалі не має змоги робити все так, як у Айкельгофі було б цілком природно. Тепер старого мучать дитячі мрії і дитячі травми.

Зворушливо бачити, як тішаться батько й мати, коли він, бува, з'явиться до них, як Кете відразу заходжується клопотатись на своїй крихітній кухоньці, чаклувати над одним зі своїх неперевершених супів, а малому пече млинці... І щоразу оте трохи напружене суперництво з великою кухнею внизу, яку вони називають «конференц-кухнею». Поруч — радісний батько, він раз у раз дістає з кишені коробку сигарет і ховає її знов; щастя, що він ніколи не розповідає про війну, і не заводить про це розмови, навіть у зв'язку з очевидною його «сигаретною травмою». Ніколи не згадує батько й про «давні часи», про злиденну молодість, злиденні студентські роки, тільки весь час боязко допитується, чи не могли б вони якось запросити до себе в гості Катаріниних батька й матір, адже ті живуть усе-таки в селі... Вони дуже нерішучі, батько й Кете, і почувають себе, як каже Кете, «зовсім не по-замковому», хоч і живуть у замку. А батько знав Луїзу Комерц, Катарінину матір, ще дитиною, маленькою дівчинкою,— вони ганяли на подвір'ї в Комерців м'яча. Дитячі рученята й таке інше...

А Гольгер любить ходити до замку, там іще залишилися давні-предавні підвали з усілякою зброєю та обладунками, залишилася вежа з зубчастим муром, у саду — порцелянові статуї богів, повсюди валяються кам'яні кулі, рештки старовинних гармат.

А останнім часом, коли вони прощаються,— щоразу сльози, принаймні в батька очі на мокрому місці; а до Губрайхена ж усього-на-всього вісімнадцять кілометрів, до Кельна, де Герберт,— двадцять, а до Блора, де Сабіна,— сімнадцять. Кете останнім часом теж, здається, ось-ось зронить сльозу.

І коли вже він приїхав до Тольмсгофена, то мусить, певна річ, навідати й Катаріниних батька й матір, бо селом відразу летить чутка про «Рольфа, що був такий славний, такий тихий хлопчик», і сам, мовляв, без татусевої допомоги трохи не став директором банку — якби ж не пішов був палити, атож, якби не пішов був палити машини та жбурляти каміння. І ось уже з дворів