Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

3) Мир и успокоение на Украине могут придти лишь в результате полном ликвидации Киевской буржуазной рады, в результате замены ее новой, социалистической Радой Советов, ядро которой уже образовалось в Харькове.

Золотар читав повільно, наморщивши лоба й ворушачи устами. Стах терпляче чекав, але вирізки в руки не давав. Золотар дочитав до кінця, всміхнувся Стахові в лице і з задоволенням простяг далеко впоперек стежки свої роззуті ноги.

— Що ж, — з насолодою сказав він, — тепер, як чоботи не тиснуть, і мені понятно: пі-і-і-шла вона, стерво вчорашнє, ік чортам собачим! З усякою буржуйською дипломатією заразом!

— Зіньку! — аж просяяв Стах. — Друг ти мій самий правильний! — Він засовався на місці і навіть сплеснув руками, чи то щоб обійняти Золотаря, чи то щоб загилити йому по спині. Втім, праву руку він мерщій сунув до кишені. — На, закури! — тицьнув він Золотареві кисет.

Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.

— Ну, а це… — не знаходив він зразу що сказати, — а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?

— Ат! — скипів Золотар. — Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.

Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне — німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі — вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку — Золотую Ручку»[440] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером[441]. Он зимою, за часів совдепів, більшовики всіх чисто безплатно пускали до кіно…

— Стах! — спитав раптом Піркес. — А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?

— Як «ким»! — здивувався Стах. — Самим собою!

І зразу він розсердився:

— Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?

Темінь ночі сприяла над усе.

Всі три віконця — і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, — вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.

Ніч надворі була тиха, безвітряна, аж густа — і тут, за причиненими дверима, за щільно запнутими вікнами, в тісній кімнатці колійної будки стояла важка, нестерпна задуха. Старий, сивоусий будочник, його молода повновида дружина сиділи поруч на великому, на півхати, сімейному ліжку, обтираючи щохвилини піт з змокрілих червоних облич. Маленька Олечка стояла біля батькових колін — з ротом, роззявленим широко, з очима аж круглими — і свого зачарованого дитячого погляду от уже з півгодини так і не могла відірвати від цих несподіваних чужих дядів з чудними червоними пов'язками на обличчях та від купи прекрасних лискучих цяцьок перед ними на столі. Їй було страшно — вона тулилася то до матері, то до батька, але її брала цікавість — і вона вже не раз пробувала тихенько присунутися ближче до столу. Тоді старий будочник сердито на неї гукав, хапаючи за худеньке плічко.

— А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..

— І в кого воно таке невсидюче вродилося? — хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.

Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати — всього шістнадцять штук.

Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:

— Може б, той… — несміливо кивнув він на стіл, — може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, — це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…

— Телят боятися — волів не вкрасти, — чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. — Чи в камінь головою, чи каменем у голову!

— Як сказать, — крутнув головою будочник, — не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!

— Вірно, дяденька, примітили. То я просто