Читати книгу - "Інститут"

Нік трохи відсунувся від столу і схрестив на грудях руки. Люк випадково помітив, як на нього дивиться Каліша, і подумав, що якщо вона колись і цілувала Нікі, то не лише для того, щоб заразити вітрянкою.

— Окей, Еллісе, розповім тобі все, що ми знаємо. Або гадаємо, що знаємо. Багато часу не забере. Леді, не соромтеся долучатися до розмови. Джордже, коли відчуєш, що підступає черговий напад курзу-верзу, тримай рота на замку.

— Дякую, — відповів Джордж. — А потім я тобі дам на сво’му «порше» покататись.

— Каліша тут найдовше, — сказав Нікі. — Через вітрянку. Скільки ти дітей перебачила за цей час, Калішо?

Дівчина замислилась:

— Може, двадцять п’ять. Чи трохи більше.

Нікі кивнув:

— Вони, тобто ми, прибуваємо сюди з усіх усюд. Ша — з Огайо, Айріс — із Техасу, Джордж — зі Славетної Дірки, що в штаті Монтана…

— Я з Біллінгза, — сказав Джордж. — Цілком пристойне місто.

— Першим ділом вони нас чипують, мов перелітних птахів чи якихось клятих буйволів. — Нікі відгорнув волосся і відтягнув мочку вуха — у ній виднівся кругляк з яскравого металу, розміром приблизно з дайм[45]. — Нас обстежують, тестують, нам роблять уколи, щоб бачити кола, а тоді знову обстежують і знову тестують. Рожеві отримують більше уколів і більше тестів.

— А я отримала бак, — знову нагадала Айріс.

— Честь тобі й хвала, — сказав Нік. — Якщо ти поз, то тебе, наче домашню тваринку, змушують виробляти тупі фокуси. Так склалося, що я сам — ТК-поз, але Джордж-говорун вправляється набагато краще за мене. Був тут іще один малий, не пам’ятаю, як його звали, то він був навіть кращий за Джорджа.

— Боббі Вашингтон, — сказала Каліша. — Маленький чорношкірий хлопчик, може, років дев’яти. Він запросто скидав тарілки зі столу. Його вже немає… скільки, Нікі? Два тижні?

— Трохи менше, — відповів Нікі. — Якби два тижні, то це було б іще до мене.

— Сьогодні сидить із нами на вечері, — продовжила Каліша, — а завтра вже потрапляє в Задню половину. Вжух — і нема. Зараз — бачиш, згодом — ні. Я, певно, буду наступною. Наскільки я розумію, вони майже покінчили зі своїми тестами.

— І я туди ж, — кисло мовив Нікі. — Вони, мабуть, зрадіють, коли мене здихаються.

— «Мабуть» можеш викреслити, — сказав Джордж.

— Нам роблять уколи, — сказала Айріс. — Деякі — болючі, деякі — ні, після одних із тобою щось коїться, після других — ні. У мене якось піднялася температура і голова до біса розболілася. Я вже думала була, що підхопила від Каліші вітрянку, але за день воно минуло. Тобі робитимуть уколи, доки ти не побачиш кола, такі собі цятки, і не почуєш гудіння.

— Ти ще легко збулася, — сказала їй Каліша. — Деяких малих… був тут один на ім’я Морті… забула його прі­звище…

— Той носодлуб, — відповіла Айріс. — Який тусив із Боббі Вашингтоном. Я теж не пам’ятаю, яке в Морті прі­звище. Він пішов у Задню половину за два дні після мого приїзду.

— Тільки, може, нікуди він не пішов, — сказала Каліша. — Він тут зовсім недовго пробув, і після одного уколу в нього на шкірі повиступали якісь плями. Він мені сам розповів у кафетерії. Сказав іще, що в нього серце б’ється, мов скажене. Він наче серйозно захворів. — Каліша помовчала і додала: — Може, навіть помер.

Джордж дивився на неї широко розплющеними, занепокоєними очима.

— Цинізм і підліткові страхи — я все розумію, тільки не кажи, що справді в це віриш.

— Ну, я не хочу вірити… — відповіла Каліша.

— А тепер усі заткайтесь, — сказав Нікі, перехилився через шахівницю і пильно глянув на Люка. — Нас викрадають, так. Через наші паранормальні здібності, так. Як нас знаходять? Не знаю. Та це масштабна операція, бо і заклад у нас тут масштабний. Справжній, бляха, комплекс. Тут є лікарі, лаборанти і ті, хто називає себе доглядачами… Це наче невеличка лікарня в лісовій гущавині.

— І охоронці, — сказала Каліша.

— Ага. На чолі з таким здоровим лисим хріном. Стекгаусом його звати.

— Маячня якась, — мовив Люк. — В Америці?

— Це не Америка, це Королівство Інституту. Як підеш у кафетерій снідати, Еллісе, то поглянь у вікна. Побачиш там дерева, багато дерев, але якщо придивишся пильніше, то побачиш іще одну будівлю. Із зеленого шлакоблоку, так само як ця. Мабуть, щоб зливалася з деревами. Так от, це — Задня половина. Куди відправляють дітей після всіх уколів і тестів.

— І що відбувається там?

Відповіла Каліша:

— Ми не знаємо.

Люк уже хотів був спитати, чи не знає цього Морін, але пригадав засторогу, яку Каліша була прошепотіла йому на вухо: «Нас підслуховують».

— Знаємо тільки те, що нам кажуть, — відповіла Айріс. — А нам кажуть…

— Що все буде ДО-О-О-ОБРЕ-Е-Е!

Нікі прокричав це так голосно і так несподівано, що Люк відсахнувся і мало не впав із лави. Чорноволосий хлопець схопився на ноги і став вдивлятись у запилюжене вічко відеокамери. Люк пригадав ще одне попере­дження Каліші: «Коли познайомишся з Нікі, то не переймайся, якщо він удариться в шаленство. Це він так пару випускає».

— Вони мов ті місіонери, що продають Ісуса зграйці індіанців, а індіанці такі… такі…

— Наївні? — запропонував Люк.

— Точно! Ось воно! — Нікі так само вдивлявся в камеру. — Зграйка індіанців, таких наївних і готових вірити в що завгодно, як-от: якщо продати рідну землю за жменю намистин і пару сраних блохастих покривал, то можна попасти до раю, стрітися зі своїми мертвими родичами й зазнати вічного щастя! От і ми — зграйка індіанців, таких наївних і готових вірити в що завгодно, аби тільки воно звучало добре, аби тільки скидалося на геппі… блядь… ЕНД!

Нікі крутнувся назад до дітлахів — волосся майорить, очі горять, руки стискаються в кулаки. Люк помітив, що на кісточках пальців теж загоювались рани. Він сумнівався, що Нікі міг відбиватися з тією ж силою, з якою отримував удари, — зрештою, він усього лиш дитина, — але, здається, він хоч примудрився дати здачі.

— Гадаєте, Боббі Вашингтон мав якісь сумніви, що всі його муки скінчаться, щойно він потрапить у Задню половину? А Піт Літлджон? Господи Ісусе, та якби в людей був порох замість мізків, ці двоє навіть власного носа підірвати не змогли б.

Він знову повернувся до брудної камери в себе над головою — єдиного об’єкта, на якому Нікі міг зганяти злість. Через те ситуація видавалася трохи абсурдною, але Люк усе одно захопився хлопцем. Бо Нік не примирявся з обставинами.

— Слухайте, ви, там! Бийте мене до всирачки, забирайте мене в Задню половину, але я на кожному кроці вам опиратимусь! Нік Вілгольм не продається за намистини й покривала!

Важко дихаючи, він сів. Потім усміхнувся, і Люк побачив ямочки на щоках, білі зуби й привітні очі. Сердита і похмура особистість зникла, мов її ніколи й не було. Люка не вабило до хлопців, але коли він побачив цю усмішку, то зрозумів, чому Каліша й Айріс дивляться на Ніка так,