Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

А у всьому іншому він довіряється Ольгердові.

Поруч з Володимиром сидить огрядний Любарт з гордовитою левовою поставою. Старий Гедимин чи не найбільше пишався саме ним, Любартом.

Ще б пак – у всі часи київська Русь віддавала належне мудрості, силі і відвазі галицько-волинських князів, котрі, зрештою, перебрали на себе славу і владу князів київських. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава погляди тамтешніх бояр звернулися не до корінних руських князів (яких, по правді, лишилося дуже мало після татарських ножів), а саме до Любарта Гедиминовича. Він був одружений на доньці Юрія-Болеслава, балакав галицькою мовою не згірш від будь-кого з галичан, та ще й твердив, що коли сяде на стіл галицький та волинський, то не порушить жодної з вольностей цієї землі. Усівшись на галицький стіл, він не приховував, що має бажання, як і його тесть, бачити Литву – свою отчу землю! – під рукою галицького князя.

Та тринадцять років тому гонорові Любарта було завдано нищівного удару.

А почалося з того, що Ольгерд з Кейстутом, аби запобігти татарським набігам, послали до золотоординської столиці Сараю послів з дарунками та запевненнями в дружбі, приязні та збройній допомозі супроти будь-якого ординського ворога. Взамін же попросили кілька руських земель, як то: київську, брянську, сіверську. Власне, так робили всі, хто сусідив з Ордою. Навіть могутній галицький князь Данило їздив поклонитися Орді. І зазвичай всі вони поверталися задоволеними.

Проте Кейстутові з Ольгердом не пощастило. Чи то листа було не так складено, чи треба було посольство очолити самому Ольгердові, проте посли повернулися, побиті батогами і з колодками на шиї, як раби. Лише набагато пізніше Ольгерд довідався, що таке було вчинено з намови московського князя Івана, сина Калити, якому золотоординський хан Бедирбек вірив беззастережно. А намовив московський князь тому, що боявся вивищення Литви. Тож і вийшло, що замість добросусідських стосунків Литва з Ордою стали ледь не на прю.

Довідалися про це західні сусіди землі литовської і заворушилися. Тевтонський орден оголосив хресний похід на язичницьку Литву, і під його стяги стало ледь не сорок тисяч кованих у залізо франків, бритів і навіть ромеїв. Для збройного опору їм литовсько-руські князі, і Любарт теж, зібрали все, що лише можна було зібрати.

Страшними були ті часи. Не раз і не два здавалося Ольгердові, що його рідній Литві вже не втриматися. Все ж ласка Господня не обійшла князівство Литовське та Руське. Вистояли. Втримали свою землю. Проте не всю. Скориставшись, що всі сили князів литовських та руських були кинуті на боротьбу з тевтонами, король польський Казимир купно з уграми та чехами захопив майже безборонну Галичину та Волинь. Відбивши напад хрестоносців, литовські князі кинулися на допомогу Любартові. Проте їхні дружини були настільки знесилені, що вдалося відібрати лише Волинь. А щодо Галичини, то нехай Любарт повертає її собі сам. І краще, якби він її не здобув, бо для Литви одне Волинське князівство куди безпечніше, аніж могутнє Галицько-Волинське.

"Тож вибач, брате, що допомагаємо тобі більше на словах", – подумав Ольгерд.

Поруч з Любартом мав сидіти Наримунт-Михайло, князь турово-пинський, проте його вже два роки немає на цьому світі. Під час зимового полювання на тура провалився Наримунт під кригу, застудився, та так і не одужав.

Не було і наймолодшого з Гедиминовичів, Явнута-Івана. До цього часу не може він вибачити Ольгердові та Кейстутові те, що вони зігнали його з великокняжого столу, на який Явнут був посаджений згідно Гедиминового заповіту. Але іншого виходу тоді не було: Литві в котрий раз загрожувала смертельна небезпека, а Явнут виявився плохеньким великим князем. Ображений, він подався було до Москви, проте невдовзі повернувся: на чужині князі без війська і грошей потрібні найменше. Дали брати Явнутові невеличке заславське князівство на рубежі з татарами і зарився Явнут у своєму уділі так, що вже четвертий рік з нього носа нікуди не витикає. Проте підозрювати князя заславського в якихось діях супроти інших братів теж не годилося. Надто вже нерішучим і неповоротким від природи був колишній великий князь, аби повернути собі місце, вказане самим Гедимином.

За Любартом сидів Коріят-Михайло, котрий держав Новгородок і землі навколо нього. Цей теж, як і Любарт, приїхав зі своїм почтом. Проте почт складали не знатні боляри, а Коріятові сини – Юрій, Олександр та Костянтин-Федір. Мали Коріятовичі дужі плечі, жилисті шиї, проте поводили себе, начебто сором'язливі невістки, що їх вперше батько з матір'ю вивели в люди. За словами всезнаючого Віхола поодинці кожен з них був, мов безпомічне теля, а от разом – то була така сила, з якою мали рахуватися старші Ольгердовичі, котрі вкупі з Дмитром Боброком верховодили в княжому курчатнику. До того ж, вони, як і їх батько Коріят, були безмежно віддані йому, великому князеві. Тож, коли настане можливість посадити їх на якийсь стіл, на цю обставину треба зважити.

А от чи може він назвати відданими своїх старших синів, Андрія та Дмитра, які сиділи за Кейстутом, Ольгерд не відав. Так, сьогодні кожне слово великого князя вони виконують беззастережно. Проте навряд чи дивляться вони на світ його очима. Чи то мало уваги приділяв їм Ольгерд за своїми великокняжими клопотами, чи то більше, ніж треба, просиділи вони в княжому курчатникові, проте у великого князя вже давно склалося враження, що вони не розкриваються перед ним так, як то належить шанобливим синам. І почалося це не вчора чи позавчора. Ще в дитинстві слово Дмитра Канівського, позашлюбного Коріятового сина, важило для них чи не більше, ніж батькове. І так, здається, лишилося і сьогодні. Он як обсіли безбатченка Дмитро Брянський та Андрій Полоцький, а вкупі з ними і Дмитро-Корибут Чернігівський. Хоча зазвичай місце Боброкове не з ними, а в кінці столу, разом з іншими незначними князями.

Проте сьогодні серед запрошених незначних князів не було.

Великий князь ще раз обвів присутніх пронизливим поглядом і рішуче поклав на стіл широку і жилаву долоню. У зброярні запала мовчанка. Навіть Кейстут, який розслаблявся і відверто куняв скрізь, де не було чути дзенькоту криці, на цей раз випростався і пильно подивився в очі Ольгерда. Всі знали, що мав означати цей жест великого князя.

– Те, що ви тут почуєте, не повинна знати жодна душа, – повільно, аби кожне слово доходило до присутніх, почав Ольгерд. – Йдеться не про примучення якогось города чи уділу. Йдеться про те, як нам надалі будувати велике князівство литовське та руське, яких друзів та недругів воно має обирати… – він замовк, замислено втупившись у поверхню столу. – Говоритимете по ділу і коротко, бо коли кожен буде розводитися, то нишпорки можуть запідозрити нас у чомусь незвичному.

– Розумно, – зблиснув швидкими очима Кейстут і знову прихилився до стіни.

Ольгерд насмішкувато кахикнув.

– Вибач, брате, проте тобі навряд чи вдасться відбутися сьогодні одним цим словом, – сказав він. – Я просив би кожного з вас висловити свою думку про те, що діється у його найближчих сусідів і якими він бачить подальші стосунки з ними.

Замислилися князі. Кожен з них міг би розповідати про свої стосунки з сусідами не одну годину. І про свої наміри на майбутнє стільки ж. Проте відали вони, що скільки б не було тут наговорено, великий князь все одно поверне на своє. Здається, він уже зараз щось вирішив і чекав лише підтвердження своїм думкам.

Першим почав Кейстут.

– Кажеш, великий князю, аби кожен поділився, яких йому друзів або недругів обирати… – він поглянув на вузьке вікно-бійницю, ніби чекав, що звідтіля от-от має з'явитися обличчя недруга. – Щодо друзів, то тут мені казати нічого, бо серед моїх сусідів їх немає. А от недругів – скільки завгодно. І головний недруг троцької землі – тевтонський орден. І як моя дружина з ним обходиться, вам теж відомо, – він криво посміхнувся. – Б'ємося з останніх сил, і кінця-краю цьому не видно… Тевтони ті як змії багатоголові: знесеш одну – одразу десять відростає. Ще б пак – все христове воїнство за ними стоїть. Тож лізуть мошкарою, у свою католицьку віру загнати прагнуть.

– Так, брате, – згодився Ольгерд. – Святу справу ти робиш. І доки саме ти б'єшся з ними, віримо, що жодного клаптика нашої любої батьківщини тевтони не отримають.

– Спасибі за такі слова, великий княже, – відказав Кейстут, і зненацька стукнув кулаком по столу. – Ет, мені б тільки дістатися до того місця, звідкіля в тевтонів голови відростають! Життя б віддав, аби тільки навідмаш рубонути по ньому!

– Кожен з нас так би вчинив, брате, – згодився Ольгерд. – Зрештою, місце те знайти не так вже й важко. От тільки невідомо, як до нього дістатися.

Кейстут насторожено випростався.

– Що ти маєш на увазі? – запитав він.

– Пам'ятаєш, як ми десять літ тому обвели тевтонів навколо пальця? – і собі запитав Ольгерд.

Старші князі вдоволено посміхнулися, бо кожен з них приклав до цього руку. Тоді саме стояло спеко-тне і бездощове літо, болота пересохли. Тевтонський орден всією силою навалився на троцький куток Литви. А вийти з ним на відверту прю було рівнозначно самогубству, бо тоді лише кожен десятий з Кейстутової дружини був закований у панцир. Порадилися князі, і наказав Ольгерд жінкам, старим та дітям зачаїтися в найнеприступніших пущах, а литовське військо всілося на коней, нишком дісталося до тевтонських земель і пройшлося по ній з вогнем та мечем. Почувши про таке, вилетіли тоді тевтони з литовської землі і заходилися рятувати свої замки та володіння. І на друге літо литовські князі вчинили те ж саме. А на трете заходилися тевтони будувати на порубіжжі з Литвою укріплення та вали. І тепер на їхні землі не те, що Кейстутові люди, а й лисиці непоміченими не проскочать. З того часу й повелося: взимку тевтони безуспішно сунуть залізним клином на таку ж панцирну Кейстутову дружину, а влітку люди Кейстута так же без успіху беруть в облогу тевтонські порубіжні укріплення.

– Так, тевтони – то наш найдавніший ворог, – згодився Ольгерд. – Проте коли б їх не було, – при цих словах на обличчі великого князя промайнуло щось схоже на посмішку, – ми, можливо, ще й досі б не вийшли з боліт та пущ.