Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Північна Європа.

970 рік правління Харальда I Синезубого

— Як це зрозуміти? — розгублено промовив Вальдемар, оглядаючи власну руку, на котрому красувалась подарована батьком відмітина.

В унікальності дарованого татуювання, Вальдемар впевнився сповна, як тільки відчув її на своєму тілі. Різкий прилив магічної енергії, котру ледь вдавалось стримувати. Потік сили розливався по кожному капіляру в його організмі. Всередині все бурлило, кипіло, мов він випив якийсь еліксир сили.

— Синку, все має свою ціну.

— Але…

— Я так вирішив! — батько перебив сина. — Це все для твоєї  безпеки. Мама віддала заради тебе власне життя, добре знаючи, що означає народити напівкровку. Поділ душі – це менше, що я можу для тебе зробити. У твоїх венах тече кров істоти та людини, ти  виключення з усіх існуючих правил як для мого роду, так і для маминого. Я хочу, щоб тебе не вважали дефектом, ти унікальний мій любий хлопчику. — Вуста троля розтягнулись в посмішці, він як завжди сидів згорблено над полум’ям багаття, намагаючись обсмажити улюблену страву сина, котрий останнім часом все рідше і рідше приходить погостить.

— Мене не цікавить думка інших істот, навіть якщо я – дефектний. Я – це я! Тому поясни, — не відступаючи від свого, продовжував Вальдемар, — навіщо мені мати таку силу, для чого мені її використовувати?!

— З часом я тобі все розповім, а зараз насолоджуйся…

— Я не відступлю від свого. Я досить добре розумію, що ти зробив, — Вальдемар протягує руку в сторону троля, — ти не просто переполовинив свій резерв, ти буквально відсік частину власної душі, з’єднавши її з рунами. Для чого така смертельна крайність?

— Все зводиться до книги, котра стоїть в центрі сховища, твого дідугана.

— Як це розуміти?! До чого тут дідусь?

— Арюмор – зачарований гримуар, створений йотуном. Ключ до книги – прикраса у формі Іґґдрасілль, зачарований артефакт, який я мав знищити… і не знищив. Не зміг я вбити людину, — троль заскреготів зубами від невдоволення. — Ґунґнір здатний знищити ключ! Принаймні запечатати душу його власника на віки вічні!

— Що за ключ? Який власник?!

— Зброя, яка здатна запечатати душу не лише істот, а навіть бога. Синку ти маєш знайти володаря прикраси й знищити її. Ключ не має існувати!  

Наш час.

— Представтесь? Хто ви такий і чому ви… — полісмен який різко зіскочивши зі свого робочого місця змовк, загіпнотизовано дивлячись прямісінько в янтарні очі Альвгреда, котрий увірвався в відділок, мов до себе додому.

Пройшло декілька хвилин, перед тим, як альв заговорив, перед цим повільно й не вимушено оглянувши приміщення на наявності відеокамер та інших працівників відділку.

— Я прийшов за своєю знайомою, котра через страшенну помилку, випадково опинилась в одній із ваших камер.

Артур ледь посміхнувся, не зводячи погляду від полісмена, котрий легко пішов на контакт, піддавшись легкому трюку з гіпнозом.

 — Чесне слово, — сказав полісмен, — якби я тільки знав, що це ваша знайома, я б ніколи не дозволив на її руки надіти наручники, а тим паче попасти до відділку. — яскраво посміхаючись, белькотів чоловік, сам не розуміючи, що він говорить і навіщо. Тіло його не слухалось, пелена перед очима, і тихий шепіт в голові наказував як себе поводити, що говорити.

— Я сподіваюся, це непорозуміння владнається і ні в якому разі не потрапить в її особисту справу.

— Звичайно-звичайно, я й подумати не міг, що у Яни Лук'янівни є такі заздрісники! Готові засадити її в тюрму, поглумившись над її репутацією.

— Леонід Захарович, — Артур вимовив ім'я полісмена, перед цим прочитавши його бейджик. — Я буду чекати на вулиці свою підопічну. Не змушуйте мене чекати.

Леонід ледь зміг проковтнути слину, що ледь не застрягла в горлі грудкою. Його ноги в той же момент, швидко понесли полісмена до камери, для скорішого звільнення таємничого психопатки-дівчини, від якої суцільні проблеми цієї зміни.

Полісмен за весь свій час роботи, жодного разу не відчував такого страху і жорстокої аури, як від Артура, незрозуміло з яких причин, він знав його ім’я та дівчину за котрою він прийшов. В голові була суцільна каша та накази, які нашіптував таємничий голос в голові.

— Виходь! — буркнув поліцейський, звертаючись до сидячої практично біля самої залізної огорожі Яни, яка обіймала свої коліна.

Немов під якимось гіпнозом, дівчина піднялася. Немов порожня лялька, ведена ляльководом, вона повільно вийшла з камери.

— Тебе там на вулиці чоловік очікує. Дякуй йому за те, що він вніс корекції в твою історію, а то ночувала б тут наступні три дні.

      Яна нічого не промовила у відповідь полісмену: занадто втомленою і вимотаною вона себе відчувала, та й дуже багато чого сталося за останні кілька годин. Їй було зовсім не до того, щоб обмірковувати, який саме чоловік її очікує, хто цей чоловік, що погодився о четвертій годині ночі приїхати в один з дільниць Києва.

Як тільки Яні здалося, що нарешті настало завершення довгої доби з дивакуватими примхами, дівчина в той момент відразу ж пошкодувала про свої думки, щойно побачивши свого «рятівника».