Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

POVКсенія

Дія відбувається трохи пізніше за ранкову розмову Ксенії та Алекса 

– Вони нас бачили!

Маша істерила вже близько години.  Як тільки я прийшла до неї після того, як забігла додому, Громова почала кричати, переконуючи мене, що тепер про нас абсолютно всім відомо.

Ну, зустріли на прогулянці двох вампірів.  Хто ж знав, що ці недоумки в середині ночі в ліс попруться, та ще й під дощем!  Але, мабуть, ідіотом бути не заборониш...

- Досить кричати!  - Мені набридли крики подруги.

- Ти не розумієш!  Вони ж нас тепер зведуть!  - Пропищала Марії.

- Нехай спробують, - погрозливо посміхнулася я.

Весь цей час ми сиділи у вітальні Громової.  Люблю вихідні.  Жодного Сергія та його розмов з мамою про весілля… але в бочці меду є і ложка дьогтю.  Сашка я також не побачу.

З цим випадком ми з Машою вже давно розібралися. Алекс кров більше не пив і не збирався.  Але Мирову я про це говорити точно не збираюся!  За свою поведінку та за свої дії потрібно вміти відповідати.

- Ти з Сашею вже говорила?  – хитро поцікавилася Маша.

- Про нас дізналися вампіри, - з витріщеними очима нагадала я їй.  - Не відволікайся від теми, подруго.  Краще істери.

Весь день ми так і сиділи вдома біля Громової, згадуючи веселі (і не дуже) життєві моменти.  Добре, що їх у нас було багато.  Починаючи з першого класу, ми з Громовою не раз влаштовували веселі сценки в школі, розігрували однокласників… А згадувати про це іноді навіть ще веселіше.  Немов ти знову переживаєш усе те, що відбувалося раніше.

Коли прийшов Костя, то ця подія все ж таки змусила мене йти додому (ну, не люблю я цього зарозумілого гада).

До дому мене підвезла Маша, якою батько якимось чином доставив бензин.  Ось тільки ключі від машини він повернув дочці, взявши з неї обіцянку, що подібних ситуацій більше не повториться.

Попрощавшись із подругою, я пішла в мою скромну обитель, готуючись до криків та розстрілу.

Варто мені зайти на кухню, мама мало не накинулася на мою скромну особистість.

- Ксеня, де ти весь день ходиш?  - заголосила вона.  – Сергій хотів із тобою серйозно поговорити.

З похмурим виглядом я піднялася до майбутнього маминого чоловіка (вибачте, у такому віці слово «наречений» мені здається недоречним).

– Ви хотіли мені щось сказати?  - Не збрешу, якщо скажу, що намагалася говорити терпляче і з повагою.  Не вийшло.

- Так, Ксеня, сідай, - кивнув Сергій.  - У мене до тебе є розмова, - а я й не зрозуміла.  – Нині у місті з'явилися небезпечні створіння.  Їх називають перевертнями.  Я говорю тобі це виключно тому, що ти вже знаєш про вампірів.  Але ці істоти ще небезпечніші, - не лести мені, старий.  – Вони ненавидять нас, тобто вампірів, – я щось пропустила?  – А ти живеш і спілкуєшся з нами, тож автоматично потрапляєш під загрозу.

Я не зрозуміла, з чого вони взяли, що ми ненавидимо вампірів?  Ні, ну ми до них особливою любов'ю, звичайно, не палаємо, але ж ненавидимо!

- Чому ви вважаєте, що перевертні ненавидять вампірів?  - Зацікавлено запитала я у чоловіка.

Той подумав кілька секунд і відповів:

- Сам я з ними жодного разу не зустрічався, про що не шкодую, але за переказами вважалося, що між перевертнями та вампірами колись була війна.  Саме тому зараз лишилося дуже мало людей-вовків.

Чорт, а ми ж з Машою про це не знали.

Отже, невгамовні Андрій із Мішою, на яких ми так не вчасно натрапили, вже про все розповіли Саші, а той у свою чергу застеріг батька.  Ось вміє мій зведений братик напасти на повну!  Талант у нього такий, нічого не скажеш.

- Ясно, - коротко відповіла я Сергію.  - Мені, напевно, вже час іти.

Майбутній чоловік моєї матері не заперечував і без суперечок відпустив мене до моєї кімнати.

Зробивши всі уроки, що залишилися, я лягла спати.  Ось тільки заснути не виходило, оскільки в голову завжди лізли сторонні думки.

Пізно вночі прийшов Алекс.  Його кроки чулися насилу, хоч і ховатися він не збирався.  Якби Миров захотів нікому не попадатися на очі (ну, в даному випадку вуха), то йому це вийшло б.  Але на даний момент вищезазначеному Алексу на думку батька було абсолютно начхати, а інші, як він наївно вважав, його не чули.

«З ранку обов'язково вб'ю Мирового, бо він бідному перевертню поспати не дає, сволота», - промайнула в голові ненав'язлива думка.

Але зранку у мене з'явилося нове заняття, яке змусило відкласти агресію на боатика на невизначений термін.

Коли я спустилася на кухню, мій зведений братик уже пив каву.  Скотина, що він, перестав уникати мою скромну персону?  Ні, Миров, я, звичайно, не проти.  Але в тебе має бути хоч крапля совісті!

Тішило те, що побачивши мене, Саша таки винен опустити присоромлений погляд.  Вже прогрес, Мировий, далеко підеш!

- Доброго ранку, - затиснуто пробурмотів він, жалісно виблискуючи на мене шоколадного кольору очима.

- Привіт, Сашенько, - з награним ентузіазмом сказала я.

Судячи з обличчя Мирового, що витягнувся, я не дарма вирішила вчора подивитися в інтернеті варіації  імені «Олександр».

- Ксюша, перестань знущатися з брата!  - Вигукнула мама.  - Ви вже так давно не спілкуєтесь!

Ну чому вона так докірливо свердлить мене поглядом?  Я ж, зрештою, не вбила цього здивування!

- У нас... різні способи життя, мамо, - гордо промовила я, проходячи повз Мирового.

Сашко так і дивився на мене невідривно.

- Я не експонат у музеї, товаришу, - невдоволено пробурмотіла я, хоча насправді мені дуже хотілося, щоб він на мене так дивився хоч весь день.

Чорт, Миров, що ж ти зі мною робиш?

- Ксю, можна з тобою поговорити?  - Акуратно поцікавився Алекс, встаючи з-за столу.

Я коротко кивнула.

- Врахуй, товаришу, у разі неправомірних дій я кричатиму як різана, - попередила я вампіра, коли ми відійшли досить далеко від місцезнаходження батьків.

- Не хвилюйся, - запевнив мене цей зухвалий, але гарний тип.  - Я не завдаю тобі жодної шкоди.  Просто хочу вибачитись.  Я кров взагалі вперше пив, а більше й не буду.  Тобі, швидше за все, гидко зі мною спілкуватися, тому я не наполягаю.  І ще раз вибач.