Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Міцно скутий морозом і сонцем наст розмірено порипував, навіть не думаючи подаватися не те що під ногами, а й під копитами. Та Нестор все ж не став ризикувати. Посадив Марічку в сідло, а сам вів коня в поводу, власною вагою перевіряючи твердість снігового покрову. Бо хоч вітер не давав снігу залежатися на гребні, навіть цих кількох сантиметрів було доста, щоб кінь скалічив бабки. Твердий наст міг розтяти шкіру не гірше ножа. А у степу життя козака надто часто залежить від прудкості кінських ніг, щоб ставитися до того легковажно.

Розбуджений Марічкою, хлепнувши молока з паляницею, Нестор першим ділом ще раз пройшовся вчорашніми слідами. Сніг вночі не падав, і мороз зберіг усе як було. Однак, це нічим не допомогло козакові.

Глибокий слід, що залишав за собою упир, вивів козака за браму, там поплямив кров’ю ледве помітну після завірюхи дорогу на Кам’янку, котра саме пролягала неподалік хутора Оробців, і щез на краю лісу, який починався тут, у Степановій балці і займав майже усе коліно, що закидав Тясмин, перш ніж завернути з півночі на південь, до Чигирина. І не просто щез — а наче ножем відбатували. Останній відтиск лапи навіть зберігся не цілком: п’ята є, а там де мав виднітися відбиток пазурів — рівнесенький, незайманий сніг.

Чудасія, та й годі. Як на крила здійнявся. Певно, тому й характерник не зумів потвору вислідити. Але дарма. Не святі горшки ліплять. Знайдеться і на нього спосіб. Дайте час… Нестор добре знав власну впертість. Брався до роботи не надто охоче, але вже як починав щось, то не знав спокою, поки не доводив до кінця. Так і цього разу буде. Трохи впорядкує власні справи і займеться упирем всерйоз.

Тим охочіше, що це дасть козакові змогу частіше навідуватися на хутір. Або й поселитися в Марічки. На якийсь час. Доки на потвору полюватиме.

Від такої думки запорожець мимоволі посміхнувся і розгладив вуса.  

Здебільшого йшли мовчки. Нестор за багатоденною звичкою — не з конем же в дорозі бесідувати, а Марічкі не надто хотілося говорити зі спиною козака. Ну, що то за розмова, як лиця не бачиш і не збагнути, яке враження твої слова справляють? Однаково, що до стіни балакати. 

— Одного збагнути не можу? — все ж пробурмотів наче сам до себе через якийсь час запорожець.

— Що саме? — жваво заохотила його молодиця, якій починала набридати довга мовчанка. Помовчати вона і в себе в хаті могла. Та й намовчалася за останні роки.

— На яку псячу маму смілчнам так далеко млин здався? Та ж до нього верст сім буде, не менше.

— Це, якщо через наш хутір їхати, — відказала Марічка. — А як понад берегом Тясмину, то не більше чотирьох буде. Зарічним ще ближче. 

— Однаково не розумію, — стріпнув чубом Нестор. — Через місто ріка тече, можна хоч через хату млин ставити. Та й запримітив я понад рікою кілька. Справно колесами гребуть… Чому відразу не там збудували?

— То давня історія…

Козак передав повід молодиці, а сам узявся за стремено. Так можна було йти врівень і розмовляти не озираючись постійно.

— Розповідай. Мені усе цікаво.

— Добре… — не стала опиратися Марічка, їй і самій кортіло погомоніти. — Давно то було. Сміла князям Конецпольським належала. Казали, що спершу, наче нічого, не гірше ніж за литвинів велося, але потім ляхи всіх у свою віру заганяти взялися. А народ не хотів. От тоді управитель, котрого князь на місто поставив, і наказав замкнути усі млини  місті. Ще й насміхався. Мовляв, не хочете, схизматики, істинному Богу молитися, то нехай вам чорти муку мелють…

Марічка перевела подих.

— Словом, пометикували люди і вирішили, що немає іншої ради, як збудувати новий млин. Але таємно, подалі від міста, так щоб ляхи не розвідали та не спалили. Ото ж і вибрали місце в самій гущавині, наприкінці Степанової балки. І від міста далеченько, і з ріки не видно, ще й дорогою на Жаботин. Завше можна відбрехатися, що пшеницю туди, а муку — звідти везеш. А ще потічок там навесні, як сніги тануть, чималенький спливає, є чим колесо обертати.  Особливо, якщо завчасу запруду зробити… Словом, зібрали толоку, і громадою за кілька день усе обладнали. І запруду насипали, і млин поставили, і хату мельникові, і навіть добрий шмат землі від лісу розчистили, щоб господиня мала де городину садити. Зрештою, скоро сам усе побачиш. Уже недалеко. Зараз, он за тим горбиком, візьмемо праворуч і акурат в Степанову балку з’їдемо.

— То він і далі там стоїть? — трохи здивовано промовив Нестор, вже уявляючи себе господарем млина.

— Ні, — похитала головою молодичка. — Сам Чортів млин давно згорів, ще мене на світі не було. Тільки назва урочища залишилася. Ну і садиба…

— Дивна назва.

— Нічого дивного, — засміялася Марічка. — Як ляхи переймали міщан, коли ті з млина верталися, і питали: «Де збіжжя молов?» То їм відказували: «Ви ж самі до чорта посилали. От він нам і допомагає… З Чортового млина мука». Так і прижилося.   

— Гарна байка, — гмикнув Нестор. — Чого лише люди не вигадають. Можу об заклад побитися, що як знайду упиря, то і Степанову балку в Упирячу перейменують.

— То ніяка не байка, — обрилася Марічка. — Щира правда. А якщо хочеш байку послухати, то можу розповісти. Якраз, про це урочище… І про скарб у ньому захований.

— Розповідай, — погодився. — Треба ж знати історію місця, де старість стрічати судилося. Тим паче, про скарб. Буде чим на дозвіллі зайнятися.