Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінки у війську і на фронті
У роки Першої світової війни служба у війську стала справою не тільки чоловіків, а й жінок. Велика війна відкрила перед жінками нові можливості, давала змогу (але не гарантувала) виявлення своєї особистості. Для декого з жінок шлях до війська був способом втечі від традиційного суспільного устрою, але закінчення війни часто повертало їх до реалій старої буденності. Були потрібні роки, аби змінити уявлення про суспільний статус жінки (у тому числі й серед самих жінок). Феномен участі жінки у війні складний у силу панівних гендерних уявлень (згідно з якими війна і військо вважаються чоловічим простором), з одного боку, і особливостей жіночого сприйняття фронтової дійсності — з другого. Жінки були готові до подвигу, але не були готові до перебування в армії. Те, з чим довелося зіштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою. Інший бік цього явища — неоднозначне ставлення чоловіків та громадської думки загалом до присутності жінки у війську, особливо на передовій. Неприродним (однак реальним) здавалося словосполучення «жінка-солдат», жінка, яка несе смерть.
Напередодні війни молоді дівчата (зазвичай студентки) брали участь у молодіжних просвітницьких і спортивних організаціях «Сокіл», «Січ», «Пласт». Такі об’єднання були одним зі шляхів громадської активізації жінок, а водночас стали своєрідною «школою емансипації», адже вони ставили під сумнів усталені норми взаємин між статями. Участь у таких організаціях давала дівчатам перший досвід військової підготовки, що згодом підштовхнуло їх до появи на фронті. Дівчата в довоєнних стрілецьких організаціях отримували непогані військові вміння, адже проходили не лише спортивний, а й мілітарний вишкіл: вчилися стрільби, орієнтування на місцевості тощо. Це були зрілі особистості, освічені жінки зі сформованим світоглядом, які повністю відповідали за свій вибір і вчинки. На початку війни молоді українки, які ризикнули і не підкорилися патріархальним нормам, сформували чоту при відділі «Січові Стрільці II», але в такому складі на фронті не воювали.
Гандзя Дмитерко, 1917 р. (Липовецький С. Обличчя звитяги (Стрілецькі світлини), Львів. 2012 рік)
Показовим прикладом нового досвіду жінок була їхня участь у легіоні Українських січових стрільців (УСС) — добровольчого військового формування у складі австро-угорської армії. Із записів Олени Степанів відомо про 33 жінок-легіонерок, однак конкретних відомостей — де, коли й у складі якого куреня чи сотні вони перебували, яке мали військове звання — немає. Кількість цих жінок також не остаточна, оскільки їх поіменного списку немає. За спогадами Ганни Дмитерко, у 1913 р. понад 30 пластунок увійшли до складу організації «Стрільці II» (до «Стрільці І» жінок не брали взагалі).
Чи всі вони пішли на фронт — невідомо. У березні 1915 р. преса повідомляла про 27 жінок серед стрільців: «Є се майже виключно студентки семінарів перемиського ліцею та учительки», а в квітні цього ж року — про 36 жінок. Вочевидь, не всі жінки, що їх згадували як учасниць УСС, були на фронті. До прикладу, Марія Бачинська-Донцова справді була членкою УСС, але в 1914 р. переїхала до Берліна, де мешкав її чоловік Дмитро Донцов. На сьогодні вдалося встановити прізвища 34 жінок, які, ймовірно, були на фронті.
Жінки в УСС не творили окремої формації, але кожна з них долучилася до воєнних дій у складі різних підрозділів. Так, Ірина Кузь після служби в Червоному Хресті була призначена до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні—вересні 1915 року, а згодом була переведена до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Олена Степанів дісталася до війська з труднощами, оскільки мала конфлікт із керівництвом. Після вигнання з стрілецького ешелону протестувала, але поїхала на фронт у складі сотні І. Чмоли. Визнанням їхніх заслуг стало піднесення до старшинських рангів, нагородження відзнаками, а також усвідомлення власної успішності у воєнній справі:
Нарешті ми були корисні й могли щось робити для загальної справи, нарешті з нами числились, як із рівнорядним чинником. Ми не дбали про втому і їжу. Нам хотілось ще більше зробити, ще краще виконувати наші завдання.
Зі спогадів Ганни Дмитерко
Чому ж молоді, двадцятирічні, дівчата вирішили взяти до рук зброю і стати поруч із чоловіками на передовій? Важливо, що всі вони мали певний рівень освіти, дехто навчався в університеті, вчительських семінаріях тощо — тобто частково емансипаційні прагнення на той час були здійснені й потреба самореалізації через військову справу не виглядала настійною. Конкретної відповіді на це запитання не мали й самі жінки. Причини, які вони вказували у спогадах, були різноманітними, але насамперед торкались амбіцій молодості та власного Я. Студентки хотіли втекти від життєвих обов’язків, щоденної нудьги, їх вабили незвичні пригоди та бажання подолати суспільні заборони, а найголовніше — прагнення довести собі й суспільству, що жінки здатні до будь-якої роботи. На думку О. Назарука, головним для жінок, які прагнули опинитися на фронті, був цілком новий мотив — через участь у війні виразити характер новочасної жінки.
На передовій жінкам довелося нарівні з чоловіками виконувати накази, бути точними, обов’язковими. Для жінок, які були фізично слабші за чоловіків, військова служба видавалася надзвичайно важкою. Олена Степанів у спогадах «Записки старшого десятника» писала, що неодноразово доводилося працювати по 24, а то й по 36 годин при сильному морозі, підніматися на високі гори чи посеред ночі копати шанці. З часом прийшло розуміння, що на фронті всі рівні перед будь-якими завданнями і перешкодами. Для жінок і чоловіків існувала загроза потрапити під ворожий приціл чи опинитися в полоні (так трапилося з Оленою Степанів). Реалії фронту змусили жінок нести відповідальність не лише за своє життя, а й за життя товаришів по зброї — чоловіків, ділити з ними окопи і хліб, зносити всі незгоди бойових умов.
Фронтова реальність показала, що жінки були не цілком готові до «чоловічого побуту» війни. Їм доводилося проходити багатокілометрові відстані, несучи важкі наплічники, у яких містились одяг, ліжник, продукти харчування, засоби гігієни, інколи книжки, а також певна кількість набоїв. Олена Степанів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські жінки у горнилі модернізації», після закриття браузера.