Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– А як же Повелитель?

– Він сказав, що сам добереться, – кинула я і для прискорення прикрикнула: – Вперед!

Хлопець злякано смикнувся, не очікуючи від милої леді такого командирського наказу, та таки змусив карету зрушити з мертвого місця. Коли ми виїхали за територію палацу Таміорна, я сказала:

– Ми можемо їхати швидше.

– Міледі, ви поспішаєте?

– Ні, я люблю поїздки з вітерцем, – натягнуто посміхнулася я.

Я не знала, куди ми їдемо. Сподіваюся нарешті в замок Повелителя, нехай і без нього самого. Ще я не знала, що робитиму, коли ми туди доберемося. Адже мене вочевидь мають представити і все таке. Але всі ці роздуми швидко розвіялися, коли праворуч від нашої карети з'явився вершник на клятому білому коні. І, звісно ж, він наблизився якомога ближче саме з мого боку. Так, що б я змогла помітити дещо насмішкуваті блакитні очі. Він махнув кучеру рукою, натякаючи, щоб він слідував за ним, і помчав уперед.

«Напевно, він достатньо провітриться, поки скакатиме верхи», – почувся веселий голос духа-хранителя у мене в голові.

На моє здивування ми прибули не в будинок Дарлема, а в... храм. Я не фахівець зі священних споруд інших світів, але ця будівля цілком нагадувала місце для поклоніння хранителям. На вигляд цей храм був досить стриманим: без хрестів, вітражів, золотих куполів і шпилів. Це радше нагадувало каплицю з високими стіни з білого пористого каменю.

Я вибралася з карети і зупинилася, розглядаючи споруду. На мою талію раптом лягла рука.

– Ну що, готова стати моєю дружиною? – пророкотав голос над головою.

– Ні! – оторопіла від такої заяви я. Дарлем підняв брову, розтягуючи губи в глузливій усмішці. – Я маю на увазі, що не готова до цього так швидко. Я думаю, у нас різні традиції вінчання, я можу не знати всіх деталей. Та й хто одружується без належної підготовки?

– А що не так? – буденним тоном поцікавився чоловік.

– Щонайменше наречені не виходять заміж у повсякденній сукні, купленій невдалим коханцем, – прошипіла я, гніваючись на байдужість Дарлема.

– Ну вибач, люба, – останнє слово прозвучало як образа. – На нашому весіллі без банкету і гостей. А тепер ходімо. У мене й так немає часу на все це.

Він схопив мене за руку і потягнув у бік храму, який всередині виявився доволі маленьким. Біля дальньої стіни величезний вівтар, а перед ним низенький столик. На цьому все. У місцевому святилищі не спостерігалося ні лавок, ні стільців, ні ікон, ні свічок, жодного золота й багатства. Лише білі стіни, що, здавалося, просто таки світяться.

Усе це я примітила на автоматі, поки мене тягли в кінець приміщення до вівтаря. Підійшовши до квадратного столика, Дарлем опустився перед ним на коліна таким чином, що вівтар був у нього праворуч. Не будучи впевненою, я повільно прийняла ідентичне положення навпроти чоловіка: у мене вівтар був по ліву руку. Потім Дарлем зняв перстень із пальця, дотягнувшись, поклав його на жертовник і вичікувано подивився на мене. Я запитально підняла брову, натякаючи, що не знаю, що робити. Чоловік перевів погляд на моє декольте, але перш ніж я встигла обуритися, до мене дійшло, що він намагався сказати. Я зняла з шиї амулет роду і відправила за перснем еміра. Після чого раптово згасло світло.

Я зойкнула, не очікуючи такого повороту. Стало не просто темно – приміщення просто таки огорнула пітьма. Я не бачила ані найменшої деталі, навіть рухів навколо. А ще, подумки потягнувшись до хранителя, я нічого не відчула: я залишилася одна. Стало до жаху некомфортно. Ні, я не боялася темряви, але в конкретно цей момент я боялася невідомості. Мало які в цьому світі ритуали одруження. А раптом із жертвопринесеннями? Що більше я про це думала, то вище піднімалася паніка. Спочатку я смикала поділ сукні. Потім мене саму це вибісило, і я поклала руки на поверхні столу. Але спокійно сидіти все одно не виходило. Я то стискала пальці в замок, до хрускоту кісточок, то перебирала їх між собою. Ну скільки можна? Що взагалі тут відбувається? Хоч би сказали щось, а то мало того що темно, так ще й тиша могильна.

У якийсь момент я почала неусвідомлено постукувати нігтиками по стільниці й тоді мої руки накрили широкі теплі долоні. Зрадів хоч якомусь підтвердженню реальності ситуації, я вчепилася в чоловічі руки так міцно, що впила нігті в шкіру. Одразу ніжно погладила те місце пальчиками, боячись, що Дарлем розсердиться і забере єдину мою опору в цій темряві. На це чоловік тихенько хмикнув, а далі ми сиділи мовчки.

Світло увімкнули так само несподівано, як і вимкнули, тож я застогнала від яскравості, що різонула очі. Я почула, що до мене наблизилися важкі кроки. Почула, бо заплющила очі. А потім мені допомогли піднятися на ноги і притягнули до міцних грудей.

– Так й осліпнути можна, – капризно поскаржилася я, ближче тулячись до чоловіка. А що, його велике тіло загороджувало світло, і можна було поступово звикати до денного сонця. – Скільки ми так просиділи?

– Хвилин п'ятнадцять, – відповів Дарлем і, відсунувши моє волосся, застебнув амулет на шиї.

– Ого, так довго, – мої очі нарешті перестали сльозитися, і я відійшла від чоловіка.

– Це ще досить швидко. Насправді, – тепер голос Дарлема звучав спантеличено, – я не пам'ятаю, коли востаннє хранителі так швидко ухвалювали рішення, особливо коли йдеться про двох емірів. Та годі вже.