Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

брали участь у спільних військових кампаніях, розглядаючи київських і волинських своїх «братів» радше як конкурентів, ніж союзників. Хоча в різних політичних обставинах все виглядало по-різному. Через тісні зв’язки з чернігівським керівним домом до Галицької землі потрапляли й кочові впливи. Тут оселилися не тільки жінки вінценосного походження, віддані за Ростиславовичів, але й почет, дрібна знать, вільні колоністи. Сформувалася дуже різноетнічна громада земського нобілітету, що підтримувала з Ольговичами постійний зв’язок, часто лобіюючи їхні інтереси в боротьбі за Галич у першій половині XIII ст. На початку того ж століття кільком князям із цієї родини (Володимирові, Романові та Святославу Ігоревичам) вдалося на короткий час посісти не тільки галицький стол, а й волинський у місті Володимирі. Деякі з них були схоплені та страчені в результаті колосального за масштабами боярського незадоволення 1210/1211 р., підтриманого угорськими військами, в обозі яких король Андрій II посадовив свого ставленика на Галич — малолітнього Данила Романовича. На середину 30-х років XIII ст. з-поміж чернігівських князів зі своїми чіткими претензіями до Галича виступали Михайло Всеволодович та його син Ростислав.

Втім, Галицька земля й Галич не залишалися осторонь інтересів сусідніх західних володарів, серед яких право контролю над цими землями від 1205 р. мав угорський король. Угорщина, як найбільший сусід Рюриковичів за Карпатами, представник латинської традиції, в якій династія Арпадів усе ж визнавала над собою сюзеренітет римського папи, тяжіла до розширення впливів на дністровський торговий шлях та можливість поступово, плавно інтегрувати ці землі до своїх володінь. Причин на те було чимало. Але вирішальну роль відіграла несподівана загибель 19 червня 1205 р. сповненого сил і енергії князя Романа Мстиславовича, яка всіх його друзів і ворогів заскочила зненацька. Вдова загиблого, будучи родичкою короля Андрія II, у серпні 1205 р. віддала йому всі права не тільки опіки над своїми малолітніми дітьми, а й титулярні підстави розпочати поступове прилучення цих земель до свого королівства. Андрій II уперше з усіх своїх попередників почав уживати титул «короля Галичини й Володимири» (Galitiae Lodomeriaequae Rex). Звісно, що галицька знать, тісно пов’язана з угорськими вельможами родинними стосунками, підтримувала короля, бо прагнула відчути на собі дію вольностей, прописаних у 1222 та 1231 рр. у так званих «Золотих буллах» Андрія II — знаменитих привілеях, які урізали впливи короля у деяких аспектах життя країни. Кожен із наступників Андрія II зобов’язувався підтримувати ці вольності під час свого правління. Боярам Галича руські князі таких привілеїв не тільки не давали, а й не обіцяли.

Останнім, хоч і не надто сильним учасником цього протистояння (радше у фарватері політики Арпадів), залишалися краківсько-сандомирські князі з династії П’ястів — суперники своїх мазовецьких родичів, які тяжіли до Романовичів, часто підтримуючи останніх у військових походах особливо проти литовців, ятвягів, прусів тощо. За життя Лешка Білого, загиблого за трагічних обставин на князівському з’їзді в Ґансаві 1227 р., вдалося опанувати частину волинських і навіть галицьких територій після знаменитої зустрічі князя з королем Андрієм II на Спішу у вересні 1214 р.. Але систематичне перекроювання меж впливу сильнішими за Лешка володарями позбавило його участі в цій складній грі. З його смертю, яка також стала несподіванкою для всіх сусідів, а насамперед — дружини Гримислави та її оточення, така активність у галицькій і волинській політиці істотно послабилася. Поки підростав син Болеслав, названий згодом Сором’язливим, мати лише спостерігала, як між собою змагаються за право контролю над порубіжними руськими землями інші. Але, досягши повноліття, син Лешка Білого повернув ненадовго втрачений інтерес.

1234—1238 рр. стали проміжним етапом у протистоянні за Галич і Галицьку землю, ослаблену майже 30-річними регулярними війнами, набігами кочівників-союзників тих чи інших сил. Така динаміка значно перешкоджала нормальному функціонуванню торгівлі, підривала людський ресурс, адже чоловіки, вільні за своїм статусом, мусили боронити сім’ї, землю, майно й часто гинули, а нове молоде покоління майже 30-тисячного за кількістю мешканців поліса не встигало відновити сили. Тимчасовий прихід до Галича Данила Романовича навесні 1234 р. не розв’язав жодної проблеми. У столиці після кількамісячної облоги помер угорський герцог Андрій, але переможцям не дозволили тут закріпитися. У місті добре знали родину Романовичів, пам’ять про доволі деспотичного батька жила й міцно трималася в головах ще впливової знаті. Невдовзі волинський князь, укотре відчуваючи несприйняття і, можливо, навіть загрозу життю, покинув місто, а його змінили чернігівські володарі — одні з кількох законних претендентів. Але й їхнє господарювання, яке хоч і проходило відносно спокійніше, не принесло миру.

Князь Данило з братом усіляко, часто не добираючи методів, намагалися відсторонити від влади в такому бажаному Галичі своїх конкурентів і 1238 р. таки змогли це зробити. Для самого міста, його громади, іншоетнічних груп це не стало чимось екстраординарним. Встановлення корогви волинського володаря на Німецьких воротах, можливо, означало, що німецька купецька гільдія не суперечила тому, та це аж ніяк не стосувалося усіх мешканців великого міста. Ставлення більшості містян до знайомого їм князя було традиційним. Столиця майбутнього королівства Русі, отже, мусила переїхати до іншого центру, який щойно починав вибудовуватися на півночі волинських земель. Це був Холм. Захоплення ж Галича для Романовичів виглядало чимось більше схожим на моральну сатисфакцію, ніж на спробу укріпитися тут за рахунок недостатньої групи місцевої знаті, якій імпонувала одноосібна, сильна, з елементами деспотизму східного типу князівська влада.

Волинські князі, особливо Данило, якнайкраще описаний літописами (порівняно з іншими Рюриковичами), упродовж свого життя всіляко демонстрували належність до вищого рангу руських володарів. Це проявлялося у всьому: поведінці, житті двору, нарешті — будівництві власної столиці, обладнаної за передовими на той час архітектурними смаками католицької Європи. Будівничі приїжджали звідусіль, що врешті перетворило Холм на «перлину» в короні майбутнього короля Русі.

Наприкінці 30-х років XIII ст. Романовичі таки зуміли підпорядкувати собі терени колишнього батьківського спадку й навіть суттєво розширити їх. Князів Данила й Василька визнали сюзеренами їхні найближчі волинські (й не тільки волинські) родичі. Ті ж, хто не погоджувався з методами укріплення Романовичами влади, дивним чином у певний момент просто зникали зі сторінок літописання, і про їхню долю (як-от двоюрідного брата Олександра Всеволодовича) ми можемо хіба що здогадуватися. Стосунки із західними сусідами також були близькими до ідеалу. Новий угорський король, син Андрія II, Бела IV «за замовчуванням» і традицією, сформованою ще на початку XIII ст., вважав волинських братів, зокрема старшого з них, своїми васалами — більш чи менш формальними. Інакше дуже важко зрозуміти, чому руський князь, який усе своє дитинство виховувався при угорському дворі у відповідних культурних традиціях, погодився на коронаційних