Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Тому суто термінологічно Волинське князівство, Галицьке князівство, Галицька Русь, Галицько-Волинське князівство, Галицько-Волинська держава та ін. радше історіографічні, аніж історичні дефініції звучать доволі некоректно. Сучасний читач більш-менш розуміє, про що йдеться, але не ставить питань на кшталт: «Чому всюди пишуть про Галицько-Волинське князівство від 1199 до 1340 рр., коли, наприклад, лише впродовж 1214—1221 рр. у самому Галичі та й не тільки сидів угорський принц, коронований за згодою папи римського галицьким королем? Де ж тоді „галицьке“ у Галицько-Волинському князівстві? До яких тоді меж зводилося це князівство? А як тоді назвати все те, чим володів Роман Мстиславович чи його старший син Данило, якщо йому належав також Київ? Це ж, здається, й не Волинська і не Галицька земля?!» Дивно, чому принаймні в останні десятиліття не було критичного переосмислення цієї спадщини. Можливо, через авторитет самого Михайла Грушевського і відсутність інших пропозицій на історичному ринку. Не в останню чергу й через тривалу відсутність держави, де б подібні студії могли відбуватися. Узагалі, такі питання мали б закрити ще років сто назад, коли це зробила більшість країн Європи, хоча й також часто не в коректний термінологічний спосіб.

Як же можна, на нашу думку, термінологічно окреслити те, що досі узагальнено (не кажу, що завжди без сенсу) називалося Галицько-Волинським князівством чи Галицько-Волинською державою (що, по суті, одне й те саме і аж ніяк не на користь другого визначення, як дехто гадає)? Без історіографічної традиції не обійтися, але її вплив можна мінімізувати.

Можна для початку спробувати систематизувати всі відомі з джерел предикати руських князів, на кшталт «Роман Галицький», яких, в принципі, не так багато. Але, з одного боку, це може бути пізньо-середньовічним дописом (коли й у запилених скрипторіях монастирів ліпилися докупи окремі літописні фрагменти), а з іншого — хіба підкреслювати лише право князя на Галич, за замовчуванням розуміючи, що Київ, Володимир, Луцьк чи Перемишль були так само важливими осередками. Утім, можна спробувати й іншу методику.

Оскільки в центрі вивчення історії — людина у найширшому розумінні цього поняття, то зрозуміло, що для епохи Середньовіччя такий історично-антропологічний підхід пасує якнайкраще. Усі європейські володіння від Атлантики до Великого Степу через занепад Західної Римської імперії упродовж кількох наступних століть поділилися між знатними династіями, спорідненими матримоніальними зв’язками й спільністю релігійних вірувань. Стосунки між ними та нижчими за статусом знатними сімействами були різними, у кожному закутку континенту зберігаючи свою специфіку. Утім, часто номінальним або фактичним розпорядником підконтрольних династії земель (найціннішої середньовічної валюти) залишався якраз представник керівної династії. Його вплив міг обмежуватися знаттю або ні, але не вінценосні нобілі мусили визнавати над собою якусь одноосібну владу. А якщо якусь не визнавали, то шукали таку, яку б визнавали і яка б задовольняла їхні інтереси. «Безхозної» з династичної точки зору землі на континенті не мало бути. Такою була природа середньовічного політичного управління, знову ж таки повторюся: зі своїми особливостями у різних куточках Європи.

Галицька земля (а це історичний термін!) не становила винятку. Спершу вона належала київським володарям, не поділеним на різні відгалуження, а від кінця XI ст., як уже зазначалося, сюди прийшли кілька князів (Рюрик, Володар і Василько), відомих із часом в історичній літературі як Ростиславовичі, які хоча самі себе так не називали, усе ж чітко розуміли свою династичну (родову) належність. Ми не знаємо докладних, достеменних обрисів їхніх первісних володінь, але в термінологічному сенсі це була «держава» (історичний термін!) певної династії. Мусимо, відтак, вжити їхнє історіографічне означення — Ростиславовичі. Підконтрольні цій сім’ї терени постійно змінювалися, але поняття «держава» залишалося сталим, не важливо, де й скільки знаті на місцях визнавало владу князів. Навіть якби їхні повноваження зводилися лише до Галича-міста, це б була «держава Ростиславовичів», як у середині XV ст. «Римська імперія» зводилася лише до столиці — міста Константинополя з кількома околицями. Але це була імперія, зневажливо згодом названа Візантійською, а далі саме під таким означенням прийнята (абсолютно некоректно) вченими XVIII ст.

Після смерті останнього представника династії Ростиславовичів галицький стол посів волинський князь Роман, який (як самі для себе встановили науковці) започаткував нову династію, названу потім Романовичами. Якими б не були кордони цієї «держави», коли нею від імені малолітніх синів Данила й Василька управляли їхня мати, вірні й невірні бояри, великі воєводи й інші заможні особи, саме поняття чи, радше, процес, «держава» нікуди не ділася, аж доки останній представник династії не відійшов у вічність. Якщо ж старший син князя Романа 1240 р. зумів посадити свого урядника у Києві, то термінологічно «держава Романовичів» звучить коректніше за «Галицько-Волинську державу», і при цьому «українське тло» чи «український контекст» нашої історії від такої, на наш погляд, вартісної зміни аж ніяк не страждає. Після коронування ж Данила Романовича наприкінці 1253 р. й успадкування західного типу титулатури його «державу» стали називати простіше. «Держава Романовичів» нікуди не поділася, але отримала офіційне легітимне історичне найменування — «королівство Русі», межі якого також постійно змінювалися, часто виходячи далеко за межі історичних Галицької чи Волинської земель.

Держава Романовичів (1238—1340)

Станом на середину 30-х років XIII ст. протистояння кількох центральноєвропейських династій за право контролювати місто Галич, а разом з тим — торговельний шлях Дністром та Прутом, увійшло в завершальну стадію. Головними претендентами на це залишалися волинські князі Данило й Василько Романовичі — сильні та впливовіші за інших (на той момент ще живих) родичів волинського відгалуження велетенської родини Рюриковичів. Вони у своїх домаганнях спиралися на різні аргументи, зокрема на батьківську традицію Романа Мстиславовича і його нетривале кількарічне, але дуже епатажне перебування в Галицькій землі та контроль її столиці, своє напівгрецьке коріння по матері (можливо, представниці імператорського роду) та далеко не постійну, але все ж підтримку серед частини галицької знаті.

Іншими силами, які намагалися вибити Романовичів із прикарпатських земель, залишалися чернігівські князі з династії Ольговичів — також Рюриковичі за спільним предком для більшості тогочасних руських володарів. Чернігів, як могутній церковний і політичний центр, давній суперник Києва за право залишатися серцем країни, мав усі шанси утримати своїх князів навіть на такій віддаленій території, як Галич. Від XII ст. стара галицька династія Ростиславовичів породичалася з Ольговичами, князі часто їздили один до одного з відвідинами,