Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

До мене увійшла жінка на ім'я Лідія, дуже стильно одягнена, з модною зачіскою. На вигляд їй було років тридцять, хоча, за словами її подруги, моєї постійної клієнтки, – майже п'ятдесят. Око відразу зачепилося за її чоботи - явно дуже дорогі, куплені за кордоном.

Я чекала на Лідію і морально готувалася до скептицизму з її боку. Вона у мене на сеансі вперше. Жанна, її подруга та моя клієнтка, за наполегливою рекомендацією якої жінка і прийшла до мене, попереджала, що Ліда нічому не вірить бездоказово і звикла сподіватися у цьому житті лише на себе. В принципі, вона має рацію. Так і треба. Якби вона не була такою, не змогла б сколотити успішний бізнес одна без багатого чоловіка та коханців, поставити на ноги вже дорослого сина, вибудувати шикарний особняк за містом і не один… Загалом, дама з усім звикла справлятися сама, але, на жаль, просити про допомогу так і не навчилася. Як би я не поважала таких людей, як вона, а все ж як клієнтів їх недолюблюю. Сил на таких іде вдвічі більше. Ти їм і покажи, і доведи, і поясни…

- Ви знаєте, я не хотіла до вас йти… - такими словами розпочала діалог успішна бізнес-леді. На обличчі – маска суворості. Губи щільно стиснуті, вилиці напружені, очі дивляться з недовірою.

Я відреагувала на її слова спокійно. Принаймні вона чесна.

- Навіщо тоді прийшли? - з легкою посмішкою поставила я цілком логічне питання.

– Жанна переконала. Є у мене партнер із бізнесу. Хочу знати, чи можу я йому довіряти?

Вислухавши питання, я взяла в руки колоду, подумки формулюючи запит про стосунки клієнтки з партнером, потім методично розклала карту за картою на столі. Закохані, П'ятірка жезлів, Сімка пентаклей... У голові складалася чітка картинка зі знайомих комбінацій.

- Ви конфліктуєте з ним через прибуток. І ваш конфлікт тягнеться давно. Думаю, і без карт ви знаєте, що не можна йому довіряти. Та й зв'язок ваш не лише діловий.

- Хай так. Але зараз між нами суто партнерські стосунки, – холодно прокоментувала вона, старанно ігноруючи мою правоту. Її обличчя досі залишалося суворим і беземоційним, але ось руки ... Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, як сильно вона нервувала. Жінка смикала ручки дизайнерської сумки, закушувала губу, ніби хотіла щось сказати, але ніяк не наважувалася. Усі сигнали хвилювання та недосказанності, як за підручником психології.

- Ви ж не з цього питання до мене прийшли, так? - втомлено видихнувши, запитала я після недовгої паузи. Так не люблю ці ходіння навколо, випробування моїх умінь та очікування мого провалу, як консультанта.

Почувши моє запитання, дама перестала крутитися і подивилася на мене широко розплющеними очима. Її розкусили.

- У мене є син, - після недовгої паузи здалася вона, все-таки наважившись заговорити про справді важливе. - Він дорослий, вже майже чоловік, але все-таки ще не зовсім самостійний. Що ви можете сказати про нього?

Мовчки кивнувши, я знову взялася за карти. Нарешті перейшли до суті! Видно було, що їй ніяково і некомфортно відчувати себе у слабкій позиції. Адже Імператриця, переможиця по життю, керує великою кількістю людей, а тут таке… Не може впоратися зі своїм сином.

Я почала робити розклад. Карти випали дуже суперечливі… Тут і Блазень, і Диявол. П'ятірка пентаклей ставить у глухий кут. Дістала з колоди ще дві карти: П'ятірка кубків та Вісімка мечів. У мозку вже вимальовувався психологічний портрет молодика: інфантильна, слабохарактерна, розпещена дитина, що корчить із себе дорослого. А ще на поверхні залежність. Хлопець загрався зі справами, з якими не жартують.

- Ви знаєте, ваш син, схоже, має серйозну залежність. Це може бути алкоголь, ігрові автомати, наркотики… – почала я обережно, підбираючи слова. Все-таки в таких питаннях потрібно делікатніше.

Дама пильно подивилася на мене, дістала з сумочки сигарети і закурила, незважаючи на мій здивований і засуджуючий погляд.

«Що ж, нехай палить. Не стану їй перешкоджати», - подумала я, мовчки встала з-за столу і відчинила вікно. Ні, ну таки її поведінка починала нервувати. Справа навіть не в цигарках, запах яких я просто не виношу. Її обурене задумливе обличчя і відсутність будь-яких коментарів викликали в мені хвилю роздратування.

Я здивовано спостерігала, як вона дістає з сумки телефон і, вдивляючись в екран (у дами явно поганий зір), тикає в нього нігтем і починає дзвонити. Від такого нахабства я зовсім впала в німий ступор. І як це розуміти? Я вже почала подумувати, як би з нею попрощатися, але її крик у телефон змусив мене завмерти і забути геть усе моє обурення.