Читати книгу - "Війни Міллігана"

Він закричав.

Це ж не може бути правдою. Але він бачить це на власні очі й відчуває.

Ноги боляче вдарились об підлогу підвалу. Підвалу будівлі, у якій не було підвалу. Він спробував підвестись, але раптовий біль пронизав коліна. Це не могло бути все в його уяві.

Він стояв у квадратному тунелі.

Це що, якийсь підсобний тунель для проведення робіт? Та ні.

За його спиною тунель тягнувся кудись у нескінченну далечінь. Перед ним були широко відчинені дубові двері.

Ні, він точно не втрачає часу — він абсолютно точно стоїть на сцені. Чи ні? Може, це якісь спогади? Ні, це точно відбувається просто зараз. Може… може, він нарешті вільний? Не у в’язниці? Десь, де немає дверей і ґратів? Але де саме?

Цікавість узяла гору над страхом, і він увійшов у двері. Усередині кімната була схожа на велетенське восьмикутне склепіння. Підлогу закривав товстий червоний килим. Звідкись долітала похоронна музика. На стінах висіли полички з книжками та безліч картин — усі, що вони колись намалювали. Щоправда, вони висіли догори ногами. А ще годинники — деякі без цифр та всі без стрілок. Годинники його розбитих життів…

Оніміння змінилося крижаним холодом.

Навколо великого чорного кола в центрі, наче спиці у колесі, стояли двадцять чотири труни. З центру бив промінь світла.

Це і є сцена.

Усі труни були різними, але на кожній містилися таблички з іменами. З іменами членів родини. Він побачив і свою труну з табличкою «джейсон». Тут він угледів крихітну труну з шовковою рожевою серединою й мереживною подушечкою, на якій було вишито «крістін». З очей покотилися сльози. — джейсон ударив стіну — а потім ще раз, і ще. Аж поки руки не вкрилися синцями. Але все одно не чув ані звуку.

— Де я?! — закричав він. — Що це за місце?! Що відбувається?!

Ніхто йому не відповів. Він повернувся й пішов геть.

стів підійшов до центру кімнати й побачив у трунах кількох із тих, кого раніше знав як сусідів: крістофера, адалану, ейпріл та семюеля. Ні, вони не померли — видно було, як вони дихають. стів спробував розбудити лі і волтера, щоб запитати, що трапилось, але вони не прокинулися.

Тут він відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був девід. — Що це за місце? — запитав стів.

— Треба вийти назовні, щоб поговорити про це.

— Як же ми звідси вийдемо? — похитав головою стів. —

Ті квадратні коридори ведуть у нікуди.

девід замість відповіді просто пройшов крізь стіну. стів пішов за ним і опинився сам у своїй кімнаті.

— Де ти, девіде?

— Тут, — відповів голос у його думках.

— Так що то за місце?

— Це… просто місце…

— Але яке саме місце?

— Мені ж лише вісім. Скоро буде дев’ять, — зітхнув девід. — Але ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Я створив це місце.

стів миттю обернувся навколо себе, наче хотів куточком ока побачити девіда.

— А нащо ж ти його створив? І коли?

— Коли нас відправили в цю погану клініку.

— Навіщо? Чому ейпріл, волтер та інші сплять у трунах? — Вони покинули надію. Вони не хочуть тут бути, не хочуть боротися.

— Вони можуть звідти вийти?

— Вони можуть вийти і повернутися, — пояснив девід. — Але якщо УСІ здадуться, якщо останній ступить у свою труну за власним бажанням і ніхто його не примушуватиме — тоді це кінець.

— Як це — кінець?

— Я сам не знаю…

— Тоді звідки знаєш, що це кінець?

— Я це відчуваю. Просто знаю.

— Мабуть, у мене галюцинації, — потрусив головою стів. — Не вірю я в це лайно з багатьма особистостями.

девід зітхнув.

— Як же ти створив ту кімнату?

— Вона сама з’явилася, коли я перестав боятися.

Тіло стіва почало охоплювати крижане заціпеніння: серце, горло, мозок.

— То що ж воно таке?

— Я називаю її «кімнатою смерті».

І слова обвалилися на нього молотом, що трощить крижану фігуру.

Скептик стів зник назавжди.

(3)

Кілька сонячних променів пробивалося крізь сітку та ґрати на вікні ізолятора. Усі суглоби заніміли й пульсували болем. Добре, що хоч томмі примудрився зачинити вікно і стало не так холодно. Рипнули двері — хтось штовхнув у кімнату тацю з мискою вівсяної каші. Якийсь час він просто тупо дивився на їжу, а потім почав закидати її до рота пластиковою ложкою. Ложка скоро зламалася, і він продовжив їсти руками. Усередині стало трохи тепліше — голод почав відступати. Він був живий. Хоча й сам не знав як.

Він похапцем скочив і підійшов до брудного жерстяного дзеркала на стіні. Звідти на нього подивився той, кого він і не сподівався побачити у цій богом забутій дірі.

Він сам.

Учитель прийшов спинити смерть.

Перш ніж із кимось спілкуватися, треба зібрати докупи думки й спогади. Цього разу все вкрай ускладнилося. Його двадцять три цапи-відбувайла тепер не могли йому допомогти. Почалося злиття, наче від дози сульфату метамфетаміну. Він почав згадувати події, наче сам їх прожив. Ні, він не піде в ту кімнату смерті, що створив девід. Ні, він зможе боротися. Він боротиметься не лише за себе, а й інших пацієнтів. Треба знищити цей заклад.

Поспішати не треба. Повільно. Крок за кроком. Він згадав, як нещодавно намагався злити всі особистості докупи — і як потім удар струмом усе зруйнував.

Господи, аби тільки знов опинитись у Афінському центрі в доктора Кола! Там у нього була надія на краще майбутнє. Там йому показали, що він може вести ліпше життя, якщо лишиться злитим. Там його оточували хороші люди. А тут — тут усе навпаки.

Доктор Кол тільки-но почав ламати бар’єр між хорошим і поганим, учити його того, що існують покидьки, яких треба стерегтися. «Не будь таким наївним, Біллі! — казав доктор Кол. — На кожну хорошу людину в житті трапляється козел, який намагатиметься нею скористатися. Не забувай про це. Але й не забувай про хороших людей. Ти великодушний, тож за тобою завжди полюватимуть акули». «То що ж мені робити?» — запитував Біллі. «Виживи. Тоді ти зможеш злитися й стати вільним».

Не можна дозволити цьому місцю зламати себе. Їм не вдасться поховати його серед зомбі дев’ятого відділення. Він буде боротися — чи сам, злитий, чи то у вигляді двадцяти трьох загублених душ, що шукають Учителя.

Спогади повертаються. Думки цвяхами пронизують його мозок. Кілька днів — багато довгих днів — він не промовляв ні слова. Ані він сам, ані будь-яка інша його частина. Наглядачі можуть контролювати його