Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Безчестя 📚 - Українською

Читати книгу - "Безчестя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Безчестя" автора Джон Максвелл Кутзеє. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 58
Перейти на сторінку:
бігтиме за мною назирці, він приклеївся до мене. Ні, якщо й братися за роботу, то якусь непримітну, на кшталт рахівника, якщо вони ще існують, чи чергового на псарні.

— Але якщо ти хочеш зупинити плітки, хіба не варто тобі постояти за себе? Якщо ти втечеш, чутки лише помножаться.

У дитинстві Люсі була тихенькою і скромною; вона спостерігала за ним, але, наскільки йому відомо, ніколи не засуджувала. Тепер, коли їй за двадцять, вона почала віддалятися. Собаки, садівництво, книжки з астрології, асексуальне вбрання: в усьому цьому він вбачає заяви про незалежність, зважені й цілеспрямовані. А ще відмову від чоловіків. Вона будує власне життя. Виходить з його тіні. Господи! Він схвалює це!

— Гадаєш, саме це я зробив? — перепитує він. — Утік із місця злочину?

— Ну, ти усамітнився. Але яка різниця, з практичної точки зору?

— Ти не зрозуміла основного, дорогенька. Ти хочеш, аби я довів свою правоту, але її більше неможливо довести, basta[49]. Не в наш час. Якщо я спробую, мене не почують.

— Неправда. Навіть якщо ти дійсно, як сам кажеш, — моральний динозавр; буде цікаво послухати, як розмовляє динозавр. Навіть мені цікаво. Що там у тебе за справа? Розповідай-но.

Він вагається. Чи справді вона хоче, аби він виклав більше інтимних подробиць.

— Моя справа ґрунтується на праві на бажання, — починає він, — на божестві, котре змушує тріпотіти навіть найменшу пташину.

Він бачить себе у квартирі дівчини, у її спальні, надворі періщить дощ, від обігрівача в кутку пахне гасом; він уклякнув над нею, зриває її одяг, а руки дівчини висять, мов у мерця. «Я був служителем Ероса», — ось що він хоче сказати, та чи вистачить йому нахабства? «Це бог направляв мене». Яке марнославство! Хоча й не брехня, не зовсім. У всій цій огидній історії було щось родюче, щось, що дає життя квітам. Якби він знав, що має так мало часу!

Він знову намагається почати, цього разу значно повільніше:

— Коли ти була маленькою, ми жили в Кенілворті, а наші сусіди тримали собаку — золотистого ретривера. Не знаю, чи пам’ятаєш ти.

— Невиразно.

— Це був самець. Щойно десь поблизу з’являлася сучка, він збуджувався й ставав некерованим, тож господарі били його з регулярністю Павлова. Це тривало, допоки бідолашний пес уже й не знав, що робити. Унюхавши самичку, він починав гасати садком, притиснувши вуха, підібгавши хвоста, скавчати й намагатися заховатися. — Він змовкає.

— Не розумію, — зізнається Люсі. Та й справді, у чому суть?

— У цьому видовищі було щось настільки ганебне, що я впадав у відчай. Мені здається, що можна покарати собаку за якусь провину на кшталт погризеного капця. І собака погодиться зі справедливістю цього покарання: ти гризеш — тебе б’ють. Але бажання — зовсім інша справа. Жодна тварина не погодиться зі справедливістю покарання за те, що керувалася інстинктами.

— Тож слід дозволити чоловікам керуватися своїми неприборканими інстинктами? Мораль у цьому?

— Ні, мораль не в цьому. У кенілвортському видовищі ганебним було те, що бідолашний пес почав ненавидіти власну природу. Його більше не потрібно було бити. Він готовий був сам себе покарати. І ось тоді вже краще було застрелити його.

— Або відрізати дещо.

— Можливо. Але, гадаю, у глибині душі він віддав би перевагу пострілу. Він міг обрати його з-поміж запропонованих варіантів: з одного боку — заперечити власну природу, з іншого — провести решту життя, тиняючись по вітальні, зітхаючи, нюхаючи кішку й гладшаючи.

— Девіде, ти завжди так почувався?

— Ні, не завжди. Часом я відчував протилежне. Бажання — це тягар, без якого ми могли б обійтися.

— Мушу зізнатися, — каже Люсі, — що я сама схиляюся до цієї точки зору. — Він чекає, що вона продовжить, але донька зупиняється. — Хай там як, — озивається врешті вона, — повертаючись до нашої теми: тебе благополучно вигнали. Твої колеги знову можуть спокійно зітхнути, поки цап- відбувайло блукає десь у дикій місцевості.

Це твердження? Чи запитання? Чи справді вона вірить, що він лише цап-відбувайло?

— Не думаю, що цап-відбувайло — вдала характеристика, — обережно каже він. — Цап-відбувайло мав практичну цінність, коли за ним стояла міць побожності. Можна було навантажити всі гріхи міста цапові на спину та вигнати його — і ось місто вже чисте. Це спрацьовувало, тому що всі, включно з богами, розуміли значення ритуалів. А потім боги померли, і раптово виявилося, що тепер доведеться очищати місто без божественної допомоги. Замість символів вдаватися до справжніх дій. І тоді народився цензор[50], у римському розумінні слова. Пильність стала гаслом: усі пильнували за всіма. Очищення змінилося зачисткою.

Він знову захопився й читає лекцію.

— Хай там як, — підсумовує, — що, як виявилося, я роблю в дикій місцевості, попрощавшись із містом? Лікую собак. Вдаю з себе незамінного помічника жінки, котра спеціалізується на стерилізації та евтаназії.

Люсі сміється.

— Бев? Ти вважаєш її частиною механізму репресій? Бев відчуває до тебе побожний страх! Ти професор. Вона ніколи раніше не зустрічала старомодного професора. Вона боїться зробити у твоїй присутності граматичну помилку.

Дорогою до них наближаються троє чоловіків, чи двоє чоловіків і хлопець. Вони йдуть швидко, розгонистою ходою сільських мешканців. Пес, якого веде Люсі, сповільнюється й настовбурчує шерсть.

— Нам варто нервувати? — бурмоче він.

— Не знаю.

Вона вкорочує доберманів повідець. Чоловіки наближаються до них. Кивок, привітання, і проходять повз.

— Хто це такі? — питає він.

— В очі їх ніколи не бачила.

Вони доходять до межі насаджень і повертають назад. Незнайомців більше не видно.

Наближаючись до будинку, вони чують, як нестямно хвилюються в клітках пси. Люсі пришвидшує крок.

Усі троє стоять там і дивляться на них. Чоловіки залишаються осторонь, а юнак підійшов до клітки, шипить на собак і рвучко загрозливо розмахує руками. Пси скаженіють, гавкають і клацають зубами. Доберман Люсі намагається вирватися. Навіть стара бульдожиха, яку він уже, схоже, вважає своєю, тихенько гарчить.

— Петрусе! — гукає Люсі. Але його ніде не видно. — Відійдіть від собак! — кричить вона. — Hamba![51] — Хлопець неспішно відходить і приєднується до своїх товаришів. У нього пласке невиразне обличчя й поросячі очиці; він у квітчастій сорочці, мішкуватих штанях і невеликому жовтому солом’яному брилику. Обидва його супутники в комбінезонах. Той із них, що вищий зростом, привабливий, вражаюче привабливий — високе чоло, наче виліплені вилиці, широкі опуклі ніздрі.

Коли Люсі наближається, собаки заспокоюються. Вона відчиняє третю клітку й запускає їх досередини. «Хоробрий жест, — думає він собі, — але чи мудрий?»

Він звертається до чоловіків:

— Чого вам треба?

Озивається молодий:

— Нам треба подзвонити.

— Навіщо вам треба подзвонити?

— З

1 ... 22 23 24 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безчестя"