Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Відчинивши двері вестибюлю, я зайшов до будинку. Очікував побачити ознаки її приїзду: коробки і скрині, пледи для подорожі й кошики; та все було, як завжди, нічого нового.

У бібліотеці палахкотів камін, та в кімнаті нікого не було. В їдальні стіл накрили на одну особу. Я покликав Сікомба.

— Ну що? — запитав я.

Тримаючись із новою для себе поважністю, він тихо промовив:

— Мадам прибула.

— Отже, припускаю, — сказав я, — зараз десь сьома. Вона привезла багаж? Що ти зробив із ним?

— Своїх речей у мадам майже не було, — відповів він. — Усі скрині та ящики належали містерові Емброузу. Їх занесли до вашої кімнати, сер.

— О-ох, — сказав я, підійшов до вогнища й лупнув колоду. Борони Боже, щоб він помітив, як дрижать мої руки.

— І де місіс Ешлі зараз? — поцікавився я.

— Мадам піднялася до своєї кімнати, сер. Вона була дуже стомлена й попросила у вас вибачення за обід. Десь годину тому їй віднесли в кімнату тацю.

Із цими словами я відчув полегшення. І все ж, у певному сенсі, був розчарований.

— Як минула її подорож? — запитав я.

— Веллінґтон сказав, що після Ліскарда шлях був нелегкий, сер, — відповів він, — дув сильний вітер. Один із коней загубив підкову, тому перед Лосвітіелом довелося заїхати до коваля.

— Гм…

Я повернувся спиною до вогню й грів ноги.

— Ви зовсім змокли, сер, — сказав Сікомб. — Краще перевдягніться, інакше можете підхопити застуду.

— Так і зроблю, — відповів я йому і, обдивившись кімнату, поцікавився: — А де ж собаки?

— Гадаю, вони пішли за мадам нагору, — відповів він. — Принаймні старий Дон, щодо решти не впевнений.

Я продовжив гріти ноги біля каміна. Сікомб застиг біля дверей, ніби чекаючи, доки я розпочну з ним розмову.

— Гаразд, я прийму ванну та переодягнуся. Скажи хлопцям, щоб наносили гарячої води. Я спущуся до столу десь за півгодини.

Того вечора я сидів за обідом сам, поруч із відполірованими підсвічниками та срібною вазою із трояндами. Сікомб стояв у мене за спиною, але ми не розмовляли. Тиша, певно, тяжко мучила його, адже я розумів, як йому хочеться поділитися думками про приїзд гості. Що ж, перетерпить, і потім уже виллє душу в кімнаті дворецького.

Щойно я закінчив обідати, увійшов Джон і щось йому прошепотів. Сікомб нахилився мені до плеча.

— Мадам передала: якщо, пообідавши, ви забажаєте побачити її, вона з радістю прийме вас, — сказав він.

— Дякую, Сікомбе.

Коли вони вийшли з кімнати, я зробив дещо, до чого вдавався напрочуд рідко. Тільки в часи надмірного виснаження, інколи після поїздок верхи, або після затяжного полювання, або ж після важкої боротьби з хвилями під час літнього шторму разом з Емброузом. Я підійшов до буфету й налив собі склянку бренді. Після чого піднявся нагору й постукав у двері маленького будуару.

8

Тихим, ледь чутним голосом мене запросили увійти. Хоч надворі вже стемніло і в кімнаті горіли свічки, завіси були розсунуті, а вона сиділа на стільці біля вікна, дивлячись на сад. Спиною до мене, руки стиснувши на колінах. Вона, мабуть, гадала, що прийшов хтось із прислуги, тому не поворухнулася, коли я увійшов. Біля каміна, сховавши морду в лапи, лежав Дон, а поруч — ще два молоді пси. У кімнаті все було на своїх місцях, шухляди маленького письмового столу засунуті, одягу ніде не видно; жодної ознаки безладу, притаманного приїздам.

— Доброго вечора, — сказав я, і в маленькій кімнаті голос мій пролунав неприродно й натягнуто. Вона одразу ж повернулася, підвелася й підійшла до мене. Це сталося так швидко, що мені не вистачило часу — ні секунди на те, щоб пригадати сотню її образів, які я уявляв за останні вісімнадцять місяців. Жінка, яка переслідувала мене вдень і вночі, не давала спокою в години бадьорості, турбувала мене в снах, тепер стояла просто переді мною. Першим моїм відчуттям був шок, близький до заціпеніння, від того, якою крихітною вона була. Ледве діставала мені до плеча. Ні зростом, ні фігурою вона не була схожа на Луїзу.

Убрана в чорну сукню, оздоблену на шиї та на зап’ястках мереживом, волосся мала каштанове, зачесане з пробором посередині та зібране у вузол позаду, а риси обличчя — правильні й вишукані. Єдине, що в ній було велике, це її очі, які, немов у переляканої сарни, з першим поглядом на мене розширилися, ніби зустрівши когось знайомого, потім у них блиснуло розчарування, а за ним біль, на межі зі страхом. Я бачив, як на її обличчі з’явився і зник рум’янець, і подумав, що вона так само шокована, як і я. Важко було сказати, хто з нас більше хвилювався, хто був більше стурбований.

Я дивився на неї згори, вона дивилася на мене знизу, і якусь мить ми чекали, перш ніж заговорити. А тоді почали одночасно.

— Сподіваюся, ви відпочили, — прозвучало з мого боку.

А з її:

— Я маю перед вами вибачитися.

Вона відповіла на мої слова поспішним «Дякую, Філіпе, так» і, підійшовши до каміна, сіла на маленький табурет, запросивши мене жестом до стільця навпроти себе. Дон, старий ретривер, потягнувся, позіхнув і, підвівшись, поклав голову їй на коліна.

— Дон, чи не так? — спитала вона, поклавши руки йому на морду. — На останній день народження йому дійсно виповнилося чотирнадцять?

— Так, — відповів я, — у нього день народження за тиждень до мого.

— Ви знайшли його під скоринкою пирога за сніданком, — сказала вона. — Емброуз ховався за ширмою в їдальні, і спостерігав, як ви знімаєте ту скоринку. Він казав, що ніколи не забуде здивування на вашому обличчі, коли з-під скоринки виліз Дон. Вам було десять років, це сталося першого квітня.

Вона підвела погляд від задоволеного Дона й усміхнулася мені; і я геть розгубився, помітивши в її очах сльози, які вже за мить зникли.

— Я маю перед вами вибачитися за те, що не спустилася до столу, — сказала вона. — Ви так готувались, і все це лише заради мене одної, та й, напевно, вам довелося поспішити додому раніше, ніж хотілося. Але я була вкрай стомлена. З мене вийшов би поганенький компаньйон, тому я