Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Здогадуюсь.- Бель зиркнула на дерева, які рідішали, аж поки не показався зелений луг з невеликими пагорбами, хоча по бокам досі височів густий летючий ліс.

-Це була Лелейн. Вона підмовила кількох службовців зі свого полку, а згодом це число переросло у тисячі осіб. Вона говорила, що не терпітиме такого відношення до себе і своїх побратимів. Одним словом, Лелейн ненавиділа все, що стосується Коронарних Лісів, а особливо Розаліну, яка мала стати королевою і продовжити шлях своїх пращурів. А ще вона відчувала неповагу до Джаї, яка навіть не намагалася це зупинити.

-Наскільки я пам’ятаю, протест придушили.- Бель зітхнула, все ще думаючи про те, що за її голову обіцяють винагороду.

-Джая Милосердна не така вже і милосердна.- Вієро посміхнувся.

-Отже, це доводить, що Лелейн не на стороні Розаліни.- Нарешті мовив Ніко.- Але я вам раджу не втрачати пильність.

   Вони шли повз яскраво-зелені пагорби, що були засипані маленькими білими квітами, а потім перейшли через широкий каньйон, всередині якого можна було вгледіти блакитну воду. Коли сонце вже стояло високо на небі, а Діри – тіні здавалися ще більш моторошними, вдалині з’явилося місто. І ні, це було не звичайно місто, як ті, що ми звикли бачити. Будівля парламенту, Дім Небес – палац Джаї Милосердної, будинки Ліафарів, різнокольорові багатоповерхівки, оздоблені золотом, сади і тренувальні майданчики – все знаходилося не де інше, як у небі. Довгі ліани, які обплітали споруди, торкалися самої землі, а розкішний вигляд Дому Небес з гострими шпилями, на яких розташовувалися блакитні прапори і величезна площа, Монумент Крил який сягав двохсот метрів ввись здавалися такими несправжніми і казковими, що хотілося кричати від неймовірної краси. А ще знизу можна було побачити коріння споруд, які наче хтось навмисно вирвав із землі.

-Ну, принаймні я помру в дійсно гарному місці.- Спробувала пожартувати Бель, але в серці закололо ще дужче.

-Чому я ніколи сюди не приїздив?- Вієро не міг відвести погляд з неба, на якому розмістилася столиця Летючих Лісів.- Не варто було тобі відмовляти, коли ти давала тут концерти.  

-А тепер нам слід бути дуже обережними.Ніко привернув їх увагу до себе.- Я піду один і повернуся з Лелейн, а ви поки залишитесь тут.

-Ти впевнений, що впораєшся?- Мірабель трохи занервувала.

-Ти кажеш це Святому?- Фиркнув Вієро.

-Намагайтеся нікому не натрапити на очі.- Лише це відповів Ніко, а потім, схопивши дві ліани і сильно смикнувши за них, поринув у височінь.

-Так ось чому тут так багато цих дивних рослин.- Вієро проводив його поглядом, аж поки він не зник.

-І, скажу по секрету, вони не часто приймають гостей.- Додала Мірабель.

-Цікаво, у них всі міста такі, чи є щось більш земне?

-Не знаю.- Бель стиснула плечима.- Була лише в столиці. Хоча… Яка різниця?

-Так, все одно ми тут тільки для того, щоб повернути Священну Воду у Колбі,- погодився Вієро, сідаючи на траву.- І зупинити наших старших родичів.

-Якщо чесно, я навіть не знаю, чи правильно ми робимо.- Зізналася вона, сідаючи біля нього.- Все так заплутано. Відчуваю себе жахливо. Інколи мені здається, що слід зупинитися і не грати у героя, який врятує світ. А потім я згадую про безліч невинних жертв, які може спричинити ця війна, про те, що ніхто не зможе зупинити це і стає ще гірше. А тепер ще й життя Ніко висить на павутинці…

-Немає стовідсоткової гарантії, що після того, як ми повернемо елемент, бар’єр знову підніметься.- Вієро зробив глибокий вдих.- Але точно є гарантія на те, що елемент можна воскресити.

-Це буде краще аніж Елемстоун і далі руйнуватиметься. Ми зробимо хоча б щось.

-Як гадаєш, Касаліну справді було так важливо одружитися з тобою, щоб зміцнити зв’язок з Коронарними Лісами?- Досить несподівано запитав Вієро.

-Думаю, що це потрібно було Розаліні, аби позбутися мене. Він лише виконав її забаганку, бо закоханий без пам’яті. Хіба не очевидно, що і без цього шлюбу він нікуди б не подівся?

-Напевно…

-А тепер через мене постраждала хороша людина.- Бель опустила очі на землю.- Я маю повернутися за нею.

-Так, повернемось… Якщо навіть нам не під силу зупинити війну, ми зупинимо крах Елемстоуна. І врятуємо життя Святому. 

-І при цьому бажано не залишитися без голови.- Засміялася Мірабель.

   Минуло десь півгодини, перш ніж Бель не на жарт почала хвилюватися за Ніко. Вона готова була підніматися в столицю, але внутрішній голос підказував, що це дуже погана ідея. Вієро, як міг її заспокоював, а потім і сам почав замислюватися над тим, щоб почати шукати Святого.

-Не виключено, що йому може стати погано будь-якої миті.- Мірабель доторкнулася до ліани.- Що, як з ним щось сталося?

-Я… Гаразд… Бель, залишайся тут і чекай на мене. Спробую щось вияснити.- Вієро швидко замахав тонкими крилами, прибираючи довге волосся назад.

-Ти зібрався туди без мене?- Здивовано сказала Мірабель.- Ще чого. 

-Для тебе це може бути небезпечно. 

-Для тебе теж.- Вона підійшла трохи ближче.- Ми ідемо туди разом.

-Ні! Не змушуй мене благати.

   Мірабель розлючено відвела від нього погляд і смикнула за ліану, не думаючи про наслідки. Ноги різко відірвались від землі і все, що вона встигла – це якнайсильніше втриматися за рослину. Повітря ставало холоднішим, а ліси і луги перетворювалися у лялькові. Вона намагалася не дивитися вниз і кожен раз перехоплювало подих, коли робила це. 

   Вієро мчав за нею, проклинаючи все навкруги. Він завжди, скільки себе пам’ятав, оберігав її і зараз мав бути поруч, бо розумів, що від цього залежить її життя.

-Я колись сам тебе вб’ю!- Закричав він до Бель, контролюючи те, щоб вона не зісковзнула з ліани.

-Хоч раз вже зробив би!- Вона засміялася, минаючі повітряні будинки, які ставали вищими і вищими.

   Вієро опустився на широку вулицю і розпустив волосся, якомога краще ховаючи обличчя. Він бачив як Бель гепнулася на землю і вилаявшись, побіг до неї.