Читати книгу - "Фундація та Імперія"

Бейта сказала:

– Що ж, Торане, це чудово.

Торан задоволено всміхнувся.

– Ну, Бей, це, звичайно, не схоже на Фундацію, але це найбільше місто на Притулку ІІ – двадцять тисяч жителів – і воно тобі сподобається. Боюся, тут немає розважальних закладів, але й таємної поліції теж немає.

– Ой, Торі, це місто наче іграшкове. Біло-рожеве і таке чисте.

– Ну… – Торан подивився на місто разом із нею. Будинки були здебільшого двоповерхові і зроблені з гладенької жильної породи, що видобувалася у цьому регіоні. Шпилі Фундації вже були втрачені, як і колосальні громадські будинки Старих Королівств, але збереглася мініатюрність та індивідуальність – уламки особистої ініціативи у Галактиці масового життя.

Раптом щось привернуло його увагу.

– Бей…Он там тато! Отам, куди я показую, дурненька. Хіба ти його не бачиш?

Вона побачила. Цей величезний чоловік справив на неї враження – він відчайдушно махав рукою, широко розчепіривши пальці, ніби щось намацував у повітрі. До них долинув його громоподібний голос. Бейта рушила за чоловіком, швидко спускаючись коротко підстриженим газоном.

Вона помітила меншого чоловіка, сивочолого, який майже загубився на фоні однорукого здорованя, який досі розмахував рукою і кричав.

Торан гукнув через плече:

– Це єдиноутробний брат мого батька. Той, що літав на Фундацію. Ти знаєш.

Вони зіткнулися в траві, недоладно регочучи, і Торанів тато ще раз вигукнув, щиро радіючи синові. Він підтягнув свій короткий піджак і поправив металевий ремінь, що був єдиним предметом розкоші, який він погоджувався мати.

Батько переводив погляд із нього на неї, а потім сказав, трохи захекавшись:

– Кепський ти день вибрав, щоб повернутися додому, хлопче!

– Що? Сьогодні ж день народження Селдона, чи не так?

– Так. Мені довелося орендувати машину, щоб дістатися сюди і посадити драгуна Ранду за кермо. Не було жодного громадського транспорту.

Він перевів погляд на Бейту і не зміг відвести очей. До неї він звернувся м’якше:

– У мене є твоє фото, воно непогане, але зараз я бачу, що хлопець, який його робив – аматор.

Він витягнув невеличкий прозорий куб з кишені піджака, і крихітне веселе личко заграло усіма барвами життя, ніби мініатюрна Бейта.

– А, оце! – сказала Бейта. – І навіщо тільки Торан надіслав вам цю карикатуру. Я здивована, що ви дозволили мені наблизитися до вас, сер.

– Оце так! Називай мене Френ. Я не терпітиму цього пафосу. Візьми мене краще під руку і ходімо до машини. Раніше я не думав, що мій хлопчик розуміє, на що він здатен. Тепер я зміню свою думку. Мені доведеться її змінити.

Торан тихо спитав дядька:

– Як справи у старого? Все ще упадає за жінками?

Ранду посміхнувся, і все його обличчя стало зморшкуватим.

– Як тільки має змогу, Торане, як тільки має змогу. Часом він згадує, що наступного року йому виповниться шістдесят, і це його засмучує. Але потім він вкоськує ці дурні думки, гаркнувши на всю горлянку, і знову стає самим собою. Він торгівець старого гарту. А от ти, Торане… Як це тобі вдалося знайти таку гарненьку дружину?

Юнак посміхнувся і склав руки.

– То ти хочеш почути про все, що сталося зі мною за три роки, дядьку?

У маленькій вітальні Бейта скинула свого дорожнього плаща і розпустила волосся. Вона всілася, закинувши ногу на ногу, і зустрілася з оцінювальним поглядом рум’яного здорованя.

Тоді сказала:

– Я знаю, що ви намагаєтеся скласти про мене думку, і я вам допоможу. Вік – двадцять чотири роки, зріст – п’ять футів чотири дюйми, вага – п’ятдесят кілограмів, освіта – історик. – Вона помітила, що він завжди горбиться, приховуючи відсутність однієї руки.

Але зараз Френ нахилився до неї і сказав:

– Якщо ви вже згадали про вагу – тоді п’ятдесят чотири кілограми.

Він голосно розсміявся, побачивши, як вона почервоніла. А потім звернувся до всього товариства:

– Вагу жінки завжди можна дізнатися, глянувши на її плечі – звичайно, якщо маєш належний досвід. Не бажаєте випити, Бей?

– І не тільки, – сказала вона, і вони разом вийшли, тоді як Торан зацікавився книжковими полицями, шукаючи щось новеньке.

Френ повернувся сам і сказав:

– Вона прийде пізніше.

Він важко всівся у велике кутове крісло і поклав свою негнучку ліву ногу на ослінчик. На його червоному обличчі не лишилося ні знаку веселощів, і Торан озирнувся на нього.

Френ сказав:

– Ну що ж, ти вдома, хлопчику, і я радий тебе бачити. Мені подобається твоя жінка. Вона не якась там плаксива дурепа.

– Я з нею одружений, – просто сказав Торан.

– Ну це вже зовсім інша справа, хлопчику. – Його очі потемніли. – Це найдурніший спосіб обмежити власне майбутнє. За все своє довге й багате досвідом життя я так цього й не зробив.

Ранду, який до того тихо сидів у кутку, урвав його:

– Френсарте, що за порівняння? До того, як ти шість років тому здійснив аварійну посадку, ти ніде не зупинявся настільки довго, щоб задовольнити ценз осілості, необхідний для укладення шлюбу. А зараз кому ти потрібен?

Однорукий випростався у кріслі і гостро відповів:

– Багатьом, сивий бовдуре…

Із квапливою тактовністю Торан сказав:

– Це здебільшого юридична формальність, тату. І в цій ситуації є свої зручності.

– Здебільшого для жінок, – пробурчав Френ.

– Навіть якщо й так, – погодився з ним Ранду, – хлопчик сам має право вирішувати. Шлюб – це старий звичай народу Фундації.

– Народ Фундації – не найкращий зразок для чесного торгівця, – розпалювався далі Френ.

Торан знову урвав його:

– Моя дружина – з Фундації. – Він перевів погляд з одного на іншого, а потім прошепотів: – Вона йде.

Після вечері вони розмовляли на загальні теми, і Френ приторочив до розмови три оповідки з власного життя, де кров, жінки, прибутки та хвастощі становили рівноцінні частки. Невеличкий телевізор був увімкнений і тихо буркотів, показуючи класичну драму, на яку ніхто не звертав уваги. Ранду зручніше вмостився на низькому дивані і, повільно випускаючи дим із довгої люльки, дивився, як Бейта вмостилася, підібгавши ноги, на м’якому килимку з білого хутра, що бозна-коли був привезений з торгової місії і використовувався лише для найурочистіших подій.

– Ти вивчала історію, дівчинко? – привітно спитав він.

Бейта кивнула.

– Я доводила моїх вчителів до відчаю, але дечого все ж таки навчилася.

– Цитувати інших, щоб здаватися освіченою, – встряв Торан, – тільки й того!

– І чого ж ти навчилася? – спокійно продовжив Ранду.

– Вам все розповісти? – засміялася дівчина.

Старий м’яко усміхнувся.

– Ну тоді скажи, що ти думаєш про поточну ситуацію в Галактиці?