Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Оторопівши від несподіванки, я не знаходила слів кілька секунд, дивуючись чужим розумовим здібностям. Йому точно не до будівельного інституту потрібно було вступати, а одразу автором мелодраматичних книжок ставати. Така фантазія вражає будь-яку уяву. До того ж, він сам вигадав, повірив, так ще й усім розповів, точно правду.

– Ти думаєш, я б дозволив своїй вагітній дівчині пити? – Запитав суворо Олександр Миколайович.

– Ні?

– Звісно, ні! Про що ти взагалі думаєш? Хіба не потрібно спочатку запитати, що відбувається, а після вже робити необґрунтовані висновки?

– Це... я неправильно зрозумів? – Розгубився від безперервних запитань начальника Кавун.

Утім, як на мене, йому кілька словесних стрясок не завадить, щоб менше фантазував про те, чого немає. І адже дорослий чоловік, а поводиться, як якась маленька дівчинка з надлишком фантазії. Точно пліткарка біля під'їзду, яка почула півслова, але вже вигадала собі цілу історію з пристрастями.

– Звісно, ти неправильно зрозумів!

– Тоді, хто вагітний?

– Кішка Поліни.

Здається, у мене сіпнулося око від несподіванки. Та я ледь у голос не засміялася, коли почула це виправдання. Справді, складно було б пояснити, що ми просто згадували вагітність від нічого робити, а так одразу зрозуміло, що ми говорили про кішку. Саме ту кішку, якої в мене зроду не було. І не те, щоб я тварин не любила, мені просто ніколи було за ними дивитися, а мучити живу істоту мені зовсім не хотілося.  На щастя, я не нелюд, щоб думати тільки про особисте задоволення.

– Так це кішка, – кивнув ніяково Кавун. – Я неправильно зрозумів, вибачте.

– Яка в тебе порода? У мене теж є дві кішки і кіт, – несподівано запитала одна з дівчат за нашим столом.

– У неї кішка шотландська висловуха, – явно побачивши моє збентеження, відповів Саша.

– О, а яке забарвлення?

Забарвлення, що б його! Які взагалі бувають забарвлення у кішок? Біла, чорна, руда?

– Блю-поінт.

Більше не дивуючись тому, що Олександр Миколайович знає навіть такі деталі, я мовчки кивнула. Усе вірно, саме така кішка десь сховалася в мене, поки я не бачила. Буває ж таке, що невидима кішка живе десь поруч. Безумовно, у мене дах від безперервних несподіваних поворотів обертом іде. Теж усякі дурниці в голову лізуть, скоро навіть вигадувати, як Кавун, почну.

– Гаразд, нам уже час, завтра на роботу, – вставши і подавши мені руку, промовив начальник, змушуючи мене тихо видихнути. Цей вечір я точно запам'ятаю надовго.

– Ще дитячий час, куди ви поспішаєте?

– Завтра в мене вранці зустріч, потрібно ще деякі документи перевірити. Я пригощу вас потім, – посміхнувшись, пообіцяв Сашко.

І адже виходить у нього так брехати з чесним виглядом. Наскільки я пам'ятаю, у нього завтра не було ніякої зустрічі. Навіть навпаки, він звільнив для себе весь ранок, сказавши, що прийде на роботу об одинадцятій. Утім, може це якась особиста зустріч. Зі мною в нього нічого не вийшло, але це не означає, що в морі немає риби. Дівчат навколо багато, тож для нього точно знайдеться та сама ідеальна дружина.

Вийшовши на вулицю, я підібгала губи і м'яко звільнилася від хватки чоловіка. Якщо не брехати собі, то мені було трохи неприємно думати про майбутніх пасій боса. Якийсь прихований механізм у моїй голові запрацював після його слів, не інакше. Адже дівчата за своєю натурою ще ревнивіші за більшість чоловіків, анітрохи не поступаючись їм у власницьких замашках. Утім, чи є в мене на це якесь право? Однозначно – ні. Тому краще викинути ці дурниці з голови якнайшвидше і зайнятися власним недовгим життям, у якому максимум – це одноденні, максимально швидкі стосунки.

– Почуваєшся некомфортно?

– Ні, все добре.

Не питаючи більше нічого, Олександр Миколайович відчинив мені двері машини, почекавши, поки я зручно влаштуюся, а потім обійшов машину і сів з іншого боку, сказавши водієві мою адресу. І хоч начальник вдавав, що анітрохи на мене не дивиться, я все ще помічала його незначні, приховані погляди. Утім, не тільки його, адже водій теж поглядав у дзеркало заднього виду.

Коли машина зупинилася, я тільки кивнула начальнику на прощання, одразу ж відчинивши двері й вискочивши на вулицю, наче рятуючись втечею. Хоча, якщо не брехати собі, рятувалася я не від уваги чоловіка, а від себе. Мені, як і всім, просто хотілося жити і радіти кожному дню.

– Поліно, почекай!

Вискочивши слідом за мною, зупинив мене біля самого під'їзду Саша. Природно, у такій ситуації швидко втекти у мене вже не вийшло. Та й просто зачинити двері перед чоловіком мені не хотілося. Нам не по п'ять років, ми дорослі люди і можемо вирішувати свої проблеми за допомогою розмови. Звичайно, якщо захочемо розповісти все начистоту. У цій же ситуації саме я виступала тією самою «редискою», яка думала тільки про власне благо.

– Ти так тікаєш, немов я тебе до чогось примушував, – невесело посміхнувся чоловік, простягнувши мені сумочку.

Ось же, дурепа! Від досади на себе, реально, я мало всю емаль із зубів не стерла. От як можна було так безглуздо забути сумочку? Таке відчуття, що я навмисно її залишила, щоб начальник після мене наздогнав і повернув її. І це тільки один можливий сценарій розвитку подій, адже він міг і пізніше помітити несподівану знахідку і безпосередньо до мене піднятися, щоб віддати її. Загалом, не тільки в Кавуна фантазія пустує, моя теж вийшла з ладу разом із мозком.

– Дякую, – подякувала ніяково. – До побачення.

– Не запросиш до себе?

– Уже пізно, вранці на роботу, – знайшовши відмовку, видихнула рішуче й одразу ж розвернулася, не зволікаючи заходячи до під'їзду.

Піднявшись сходами на свій поверх і зайшовши у квартиру, точно в тумані, я просто сповзла по дверях, опустившись на підлогу. Мене душили сльози і неймовірна образа. Звісно, це не була образа від «ділових» стосунків, що не почалися, а від того, що навіть таких стосунків у мене більше не буде. Попереду нічого не буде...