Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Квітки Життя" автора Вероніка Вієрі, Михайло Мішин. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 95
Перейти на сторінку:
Глава 8. Шлях до печер

Артур тим часом пробирався до лісової гущавини. Він давно вже звернув із протоптаної стежки і йшов через хащі. Рухався швидко, час від часу озирався, потім стурбовано оглядав все навколо.

Зненацька хлопець перечепився через якийсь сухий пеньок і мало не впав, випустивши ліхтар. У ту ж хвилину почулося загрозливе сичання. Артур насторожено зупинився і миттєво відскочив назад. Всього за кілька кроків від нього завмерла велетенська гадюка! Піднявши голову і жахливо виструнчившись, вона вже була готова напасти. Хлопцю на роздуми не залишалось ні секунди. Він вихопив меч. Ще мить… І хто знає, чия реакція виявиться швидше.

Та несподівано з-за сусіднього пагорба з’явилась здоровенна біла вовчиця. Враз могутнім стрибком опинилась між Артуром і змією, а лісову тишу заповнило її загрозливе гарчання. Очі вовчиці світилися льодяним синім вогнем.

- Дея! - вигукнув Артур.

- Ти з глузду з’їхав, хлопче?! Як ти міг тут, у лісі, здійняти меч?! Може, завтра із сокирою прийдеш?! - людським голосом обізвалась вовчиця.

Та Артура це зовсім не здивувало.

- Що мені залишалося?! Вона ж перша напала, - виправдовувався хлопець.

- Тут тобі не палац із блискучим паркетом, ясно? Під ноги треба дивитися, - суворо, але вже спокійніше сказала Дея.

Тим часом гадюка, скориставшись ситуацією, шмигнула кудись поміж дерев у нору. Хто зна, якби не поспішила, можливо, і їй би дісталась прочуханка від синьоокої вовчиці.

- Деє, тебе ніде не було, я скрізь шукав, - сказав Артур, підіймаючи ліхтар, що лежав біля пенька.

- Були справи, - невизначено сказала вовчиця. Потім вже трохи привітніше додала, - добре, ходімо, розповіси, навіщо шукав.

Дея попрямувала у напрямку галявини, що була неподалік. Срібляста шерсть вовчиці аж виблискувала на сонці. Артур слухняно йшов слідом.

- Деє, мені потрібна твоя допомога, - почав хлопець. - Мені дуже треба знайти у лісі вхід у підземний тунель, який веде до міста. Вчитель Алессіо вірить, що він справді існує.

- Та невже? - перепитала вовчиця, зручно вмощуючись під розлогою могутньою сосною. Погляд світлих синіх очей був спрямований на хлопця. Артур сів поруч.

- А ще він говорив, що тунель охороняє якийсь дух. Але щось я в це не дуже вірю.

- А дарма. Справді охороняє. Він надзвичайно могутній. І ненавидить чужинців, які потикаються у його володіння, прагнучи вкрасти скарби. Тож будь впевнений, кожен з них відчув його гостинність. Настільки відчув, що залишився в печері назавжди.

- Я впевнений, що зі мною все буде добре. Деє, мені потрібно туди спуститись, покажи мені, будь ласка, той вхід.

- То ти теж вирішив випробувати долю і знайти скарбницю?

- Та не потрібна вона мені.

- Що ж тоді?

- Я ж розповідав тобі, що наша сутичка з Кірком і піратами - справа лише часу. Хто зна, яким буде хід битви? А у Мейоллі повно жінок, дітей, немічних старих. Я хочу попросити Духа Печер, щоб він у разі потреби дозволив їх вивести тим підземним проходом.

- Ти справді впевнений, що готовий зустрітися з самим Духом Печер?! - вкрай здивовано і навіть обурено перепитала Дея.

- Готовий, - впевнено відповів Артур.

Дея встала зі свого місця, трохи відійшла. Та враз одним стрибком опинилась біля юнака:

- Тобі що, життя набридло? Чи ти такий впевнений, бо у тебе меч? Ти хоч розумієш, що духу без крові й плоті на нього начхати?! - сердито вигукнула вона.

- Я про це не думав, - зізнався хлопець. - Але я відчуваю, що повинен спробувати, щоб там не було. Покажи мені, будь ласка, де вхід туди. Врешті, з ним треба ж не битися, а якось домовитись.

В очах у вовчиці зблиснув непідробний подив:

- Думаєш, що Дух Печер буде розмовляти з тобою?! Ще й домовлятися?! От зухвалий хлопчисько, - Дея аж якось дивно чмихнула, ніби ладна була чи розсміятися, чи дужче розгніватися.

- Чому ні? - знітився Артур.

- Щоб Дух Печер тебе вислухав і почув, треба, щоб він спочатку побачив і відчув у тобі твій дух. Ясно? - жорстко зауважила вовчиця, злегка штурхонувши його передньою лапою в груди.

Артур, намагаючись усвідомити те, що сказала Дея, помовчав. Мовчала і Дея. Потім хлопець встав і трохи схвильовано заговорив:

- Є ще дещо. Для мене вкрай важливо спуститися в підземелля. Я повинен зустрітися з духом. Навіть якщо на мене чекає небезпека. Якщо я допоможу мешканцям міста, можливо… хоч тоді батько повірить у мене. Повірить, що я на щось здатен, що вартий його довіри, що можу самостійно приймати рішення і виконувати їх.

- Може, тобі потрібно довести це самому собі? - замислившись, стиха перепитала вовчиця.

Дея підійшла знов до дерева і сіла під ним. Потім, дивлячись на Артура, продовжила:

- Що ж, жадоби до багатства я в тобі не відчуваю. І того, що ти колись врятував мені життя, я теж не забула.

Вовчиця в цю мить ніби прислухалася до лісу, до того, як шурхотіло листя від легкого подиху вітру. Можливо, щось відчувши, Дея сторожко повела носом, принюхуючись у повітрі. За кілька хвилин вона знову заговорила:

- Жодна жива душа не повинна від тебе дізнатися, де вхід у підземний тунель. Навіть Алессіо і батько. Пообіцяй мені це зараз.

Артуру здавалося, що в цей момент сині очі Деї пронизують його наскрізь.

- Обіцяю, - озвався Артур.

- Ця таємниця - вже не дитяча забавка. Краще їй так і залишитися місцевою легендою, - сказала вовчиця.

- Так, розумію.

- Ходімо, - Дея попрямувала знову у лісову гущавину.

Артур пішов за нею. Хлопець помітив, що вони пішли лісом вище на гору. Через деякий час вовчиця й Артур наблизились до однієї зі скель. Місце було доволі віддалене і нічим непримітне, хіба що привертали увагу зарослі колючих чагарників навколо. Хвойний ліс тут був густим і темним. Дея підвела Артура до чималого сірого каменю, який був вкритий темно-зеленим мохом.

- Щось помічаєш? - запитала Дея

- Крім чагарників і каменю, нічого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 22 23 24 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"