Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"

Моя подруга переїхала в іншу країну, повідомивши про це лише тоді, коли все вже було вирішено. Я сподівалася на підтримку, на пояснення, чому вона зникла з мого життя без попередження. Але виявилося, що навіть ті люди, яких я вважала друзями, просто йдуть без жодних пояснень. Я залишилася сам-на-сам зі своєю самотністю.

Після цього я почала частіше спілкуватися з хлопцями з BTS. Не те щоб ми стали найкращими друзями відразу, але якось все стало більш природним. Вони були такими різними, кожен зі своїми примхами, але кожен із них, незважаючи на свою різкість або іронію, поступово впускав мене в своє коло.

Одного дня після школи я йшла коридором, коли почула, як мене окликнув Джин.

– Софіє! Чекай! – він підбіг до мене, ледь посміхаючись. – У нас сьогодні збори. Хочеш приєднатися?

– Збори? Ви ж не якийсь підпільний клуб? – пожартувала я, але насправді це запрошення розвеселило мене. Здавалося, що за всіма їхніми поглядами й колючими словами ховалися реальні емоції, і тепер вони почали показувати мені трохи більше.

Джин засміявся, його сміх був теплим і заразливим.

– Ну, майже. Ми збираємося в Техьона. Здається, він тебе вже не планує виставляти з дому, тож можеш прийти, якщо хочеш.

Я не могла втриматися від посмішки. Техьон досі поводився зі мною холодно, але після тієї розмови він більше не відштовхував мене настільки агресивно. Можливо, все, що я пережила з ним і його друзями, змінило наше сприйняття одне одного.

– Добре. Я прийду, – кивнула я, трохи нервуючи, але водночас відчуваючи якусь дивну полегкість. Нарешті щось нормальне, навіть якщо це збори людей, яких я ще зовсім недавно вважала ворогами.

Вечір прийшов швидко. Коли я підійшла до будинку Техьона, серце калатало в грудях. Хоча ми вже були на одній хвилі, це не означало, що я готова спокійно зайти до нього, наче ми давні друзі. Його характер був різким і непередбачуваним, але мені вже було краще поруч з ним і його друзями, ніж із ким-небудь іншим.

Я подзвонила в двері, і їх відчинив Джин, усміхаючись на весь рот.

– О, ти прийшла! Я вже думав, що ти передумаєш.

– А я вже майже передумала, – зізналася я з усмішкою, заходячи всередину.

Будинок був повен життя. Чонґук сидів на дивані з контролером від приставки, бубонячи щось про те, як програє комусь, хто був на іншому кінці гри. J-Hope танцював біля кухонної стійки під якусь музику, не звертаючи уваги на тих, хто за ним спостерігав. Навіть Техьон, хоч і виглядав трохи відчужено, сидів на кріслі з телефоном у руках, інколи кидаючи погляди на все, що відбувалося навколо.

– О, погляньте, хто прийшов, – промовив Чонґук, помітивши мене, і підняв руки з контролером, ніби я винна в його програші. – Зараз ти мене врятуєш. Сідай сюди.

Я сіла на диван поруч із ним, відчуваючи, як напруга поступово відпускає. Ніхто не намагався підколоти мене або викликати незручність, що було для них нетиповим.

– Це твій шанс показати, яка ти крута, – сказав Чонґук, передаючи мені контролер. Я насмішливо посміхнулася, хоча всередині нервувала.

– Ти недооцінюєш мене, – відповіла я, приймаючи виклик.

І ми почали грати. З кожним раундом я почувалася впевненіше, і навіть коли програвала, Чонґук не знущався, а лише кивав, усміхаючись. Він поводився на диво спокійно, ніби моє присутнє стало для нього вже звичним.

Поки ми грали, Джин пішов на кухню і почав щось готувати. Коли я відволіклася, щоб подивитися на нього, Чонґук скористався моментом і виграв черговий раунд.

– О, ну все. Визнала свою поразку? – засміявся він.

– Це було нечесно, – я кинула йому контролер і підвелася, щоб допомогти Джину. – Чим ти там займаєшся?

– О, я тут просто збираю щось, щоб ми могли перекусити. Як тобі такі «збори»? – запитав Джин, підкидаючи в сковорідці овочі.

– Збори як збори, – пожартувала я, трохи розслаблена. – Не такі вже й страшні, як я думала.

J-Hope підійшов до нас і почав розповідати якусь смішну історію, від якої всі засміялися, навіть Техьон ледь помітно усміхнувся. І в цей момент я відчула себе частиною чогось більшого. Можливо, мої відносини з матір’ю були приречені на провал, можливо, я не знала, як далі розвиватися з Техьоном, але з хлопцями я поступово знаходила своє місце.

Чим більше часу я проводила з ними, тим більше я розуміла, що вони стали для мене чимось більшим, ніж просто люди, яких я змушена терпіти через спільні обставини. Вони стали тими, з ким я могла бути собою, навіть якщо не завжди розуміла їхні жарти або не знала, як реагувати на їхню різкість.

Того вечора, сидячи з ними на дивані, я відчула, що вперше за довгий час не відчуваю себе самотньою.

Того вечора, коли я поверталася додому, відчуття спокою, яке виникло після кількох годин із хлопцями, почало поступово розсипатися. Сама думка про те, що доведеться знову повернутися в дім, де на мене чекає мати з її хитрим, прорахованим поглядом, змушувала мене стискати кулаки. Я все частіше ловила себе на думці, що в нашому домі я була чужою, і що саме через неї моє життя перетворилося на суцільну брехню.

Коли я переступила поріг, у повітрі витала напруга. Мати сиділа на дивані, поглядаючи на мене зверхньо, як завжди. Її очі пильно стежили за кожним моїм рухом, ніби вона чекала, що я нарешті зроблю помилку або відкрию карти. Але цього разу, на диво, вона не промовила жодного слова. Лише тиха усмішка з’явилася на її вустах.

– Де ти була? – холодно запитала вона, не відводячи від мене погляду.

– Це не твоє діло, – відповіла я, проходячи повз неї до своєї кімнати.

Я вже давно припинила намагатися говорити з нею нормально. Кожна наша розмова перетворювалася на гру в маніпуляції, де вона завжди намагалася затягнути мене у свої інтриги. Але зараз, щось у її тиші тривожило мене більше, ніж зазвичай.

Я підійшла до дверей своєї кімнати, але раптом зупинилася. Відчуття, що я стою на порозі чогось важливого, не відпускало. Раптом я зрозуміла, що маю запитати те, що давно гризло мене зсередини, але я боялася почути відповідь.