Читати книгу - "Симпатик"

Однак з поваги до господарів, які прийняли нас, ми тримали наші почуття при собі й сиділи поряд на колючих канапах чи килимах, від яких потім усе чухалося, торкались один одного колінами під переповненими кухонними столами, на яких височіли зубчасті попільниці, де кількість попелу вимірювала плин часу, жували сушених кальмарів та жуйки своїх спогадів, аж поки не починали боліти щелепи, ділились історіями з других та третіх рук про земляків, розкиданих по країні. Так ми дізналися про родину, перетворену фактично на рабів фермером з Модесто; про наївну дівчину, що втекла до Спокейна, аби одружитися зі своїм любчиком з армії, але там її продали до борделю; про вдівця з дев’ятьма дітьми, що вийшов надвір серед міннесотської зими, ліг горілиць у сніг з відкритим ротом і лежав, аж поки його не засипало і він не замерз; про колишнього десантника у Клівленді, який купив пістолета і стратив свою дружину та двох дітей, перш ніж вкоротити собі віку; про бідолашних біженців у Гуамі, які писали петиції про повернення на батьківщину і про яких більше ніхто нічого не чув; про розбещене дівчисько, що спокусилося героїном й зникло на вулицях Балтімора; про дружину політика, що була понижена до прання білизни в інтернаті для людей похилого віку, а одного дня зірвалась і напала на свого чоловіка з кухонним ножем, а згодом її поклали у божевільню; про чотирьох підлітків, які приїхали сюди без родичів і зійшлись у Квінсі, пограбували дві крамниці алкоголю й вбили продавця, перш ніж їх заарештували і дали від двадцяти років до пожиттєвого; про вірного буддиста, що ляснув свого малого сина і був заарештований за жорстоке поводження з дитиною в Г’юстоні; про власника крамниці, що міняв талони на їжу на палички і був змушений заплатити штраф за порушення закону в Сан-Хосе; про чоловіка в Рейлі, що дав дружині ляпаса і був ув’язнений за домашнє насильство; про чоловіків, які втекли, лишивши дружин у цьому хаосі; і дружин, які втекли, залишивши чоловіків; і дітей, які втекли без батьків, бабусь та дідусів; і родини, в яких не вистачало однієї дитини, чи двох-трьох, чи навіть більше; про півдесятка тих, хто у Терре-Готі лягли спати в холодній кімнаті з вугільною пічкою й уже ніколи не прокинулися, віднесені до вічної темряви невидимою хмарою чадного газу. Ми просіювали землю в пошуках золота — історії маленького сироти, всиновленого мільярдером з Канзасу, чи механіка, що купив в Арлінгтоні лотерейний квиток і став мультимільйонером, чи дівчини, обраної президентом свого випускного класу в Батон-Ружі, чи хлопця з Фон-дю-Лака, що вступив до Гарварду, досі маючи землю табору Пендлтон на підошвах своїх кросівок, чи тієї кінозірки, яка тобі так подобалася, люба тітонько, що кружляла світом від аеропорту до аеропорту, і жодна країна після падіння Сайгона не впускала її, жоден приятель з американських кінозірок не передзвонював їй, аж поки на останній десятицентовик вона не набрала номер Тіппі Гедрен і та не привезла її до Голлівуду. Так ми занурювались у сум і споліскувалися надією, і навіть вірячи чи не в усі почуті чутки, майже всі відмовлялися вірити в те, що наша нація померла.

Розділ 5

Я сам прочитав чимало зізнань і, пам’ятаючи про ваші нотатки стосовно того, що я вам уже писав, маю підозру, дорогий мій Коменданте, що ця сповідь — не зовсім те, що ви звикли читати. Не можу звинуватити вас у тому, що це зізнання таке незвичне, — це моя провина. Нині я винний у чесності — це рідкість для мого дорослого життя. То навіщо починати бути чесним тепер, у цих умовах ізоляційної камери три на п’ять метрів? Можливо, тому, що не розумію, чому я тут. Принаймні, коли був сплячим агентом, я розумів, чому мені треба жити, ховаючись. Однак не тепер. Якщо мене засудять (а я підозрюю, що вже засудили) — я принаймні хочу пояснити все так, як сам вирішу, не зважаючи на те, що ви вбачатимете у моїх діях.

Гадаю, я заслуговую на визнання за всі ті реальні небезпеки та дрібні турботи, які пережив. Я жив наче відданий слуга, біженець, єдиною перевагою якого була можливість дістати допомогу від держави. Я ледве міг спати, адже сплячий агент майже завжди страждає на безсоння. Можливо, Джеймс Бонд і міг мирно спочивати на тому ліжку з гвіздків, що і являє собою життя шпигуна, але я так не міг. За іронією долі, найбільшою шпигунською моєю справою виявилося завдання, що завжди могло мене приспати, — розшифрування повідомлень від Мана та зашифрування моїх власних невидимим чорнилом. Кожна така депеша була старанно закодована, слово до слова, тож і авторові, й адресатові годилось робити їх якомога коротшими. Лист Мана, що я розбирав наступного вечора, був простий: «Молодець», «Відволікай від себе увагу» та «Всі підривні елементи вже затримані».

Кодування своєї відповіді я лишив на вечір після урочистого відкриття алкогольної крамниці Генерала, на яку, за його словами, мав прийти і Клод. Ми кілька разів спілкувалися телефоном, але востаннє бачив я Клода ще в Сайгоні. Однак була ще одна причина, чому Генерал хотів бачити мене особисто — чи так принаймні Бон сказав за кілька днів, повернувшись з магазину. Його щойно взяли туди касиром, з цією роботою він міг упоратись, не кидаючи прибирання в церкві преподобного. Я заохотив Генерала взяти Бона і тепер радів тому, що він більше часу проводитиме на ногах, а не на спині.

— Чого він хоче мене бачити? — спитав я.

Бон розтулив артритичну щелепу холодильника й дістав найкрасивішу декоративну річ, що в нас була, — сріблястий циліндр «Шлітца»[32].

— Серед нас є інформатор. Пива?

— Давай два.

Урочисте відкриття було заплановане на кінець квітня, власне до річниці падіння Сайгона, чи його звільнення, чи обох одночасно. Вона припала на п’ятницю, і мені довелося спитати міз Морі у її практичних черевиках, чи можна мені раніше піти з роботи. Хоча у вересні я не наважився б просити її про таке, до квітня наші стосунки зазнали несподіваних змін. Після того, як я почав з нею працювати, кілька місяців