Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

Вже ніч, а мені не спиться. Прокручую в голові нашу зустріч із Нікітою... Знаю, що не повинна думати про нього, а сама проти волі згадую його очі, коли він притиснув мене до автівки. Це справжній танк, а не автомобіль, але Нікіті він пасує.

Він сам такий, пре як танк, для нього немає ні перешкод, ні перешкод. От тільки... Що б він сказав, якби дізнався правду?

Коли в машині Нікіта зняв з мене окуляри, я бачила перед собою тільки розмитий силует. Зате відчувати стала сильніше. Хіба це нормально, якщо в нас із ним тече одна кров? 

Якщо так піде далі, мені справді доведеться змінити школу. А краще піти на дистанційне навчання, все одно бігаю по репетиторах. Вимоги в ліцеї дуже високі, і я з багатьох предметів не дотягую.

Вся проблема в тому, що мені самій не хочеться нікуди йти. Я нізащо в цьому не зізнаюся мамі. Але це так, і мені навіть більше подобається відчувати присутність Нікіти, ніж його бачити. Як коли ми сиділи в машині. 

Він хотів поцілувати мене, я це дуже явно відчувала, і найбільше мені хотілося в ту хвилину, щоб ми з Нікітою були просто хлопцем і дівчиною. Я — новенькою, яка прийшла в їхній клас. Він — хлопцем, якому я сподобалася.

Я подобаюся йому, це я теж відчуваю. Але розповісти Нікіті все, не підставивши маму, не вийде. Відчуваю, що зроблю тільки гірше, розворушивши минуле. 

Батько Нікіти і двоє його друзів живуть собі на втіху і не згадують про той випадок. І я найменше хочу, щоб вони дізналися про мене.

Я не маленька і розумію, що радості моє існування їм не додасть. А мене найменше цікавить, хто з них мій біологічний батько. 

Вони для мене всі троє як одне триголове чудовисько, монстр. І Нікіта син не просто Топольського. Він син триголового монстра. Ось тільки переконувати себе в цьому мені дедалі складніше і складніше.

Вранці встаю невиспаною, довго поливаю обличчя холодною водою, щоб прокинутися. Не снідаю, зовсім немає апетиту, зате він завжди є в Кошмарика — кошеняти, якого я витягла з-під коліс автомобіля Нікіти.

Воно чорне, і в темряві його зовсім не видно, тільки очі горять жовтим як фари. Мама перший час лякалася і казала: «Який кошмар!» А потім ми помітили, що кіт став відгукуватися, і назвали його Кошмариком.

Годую кошеня, стягую волосся в тугий хвіст і плентаюся в ліцей. Мама поїхала раніше, у неї зранку «нулівки». Консультації, як це називається в ліцеї. 

Коли входжу до класу, Нікіта вже тут. Сидить впівоберта, розмовляє з темноволосим хлопцем. Це Анвар Мамаєв, його друг. Він дивиться на мене з цікавістю, нічого не говорить, але я відчуваю, як напружується Топольський.

Мілена теж на місці, окидає презирливим поглядом, але я повертаюся спиною і сідаю за парту. Нехай тепер витріщається, скільки влізе.

Пропущений сніданок дається взнаки, і в кафетерій я йду голодна як вовк. Беру млинці з сиром і з вишнею та какао, але щойно повертаюся, щоб іти до столу, на мене налітає Мілена.

У неї в руках склянка з гарячою водою з кулера. Секундна затримка, Мілена дивиться на мене зі зловтішною зверхністю і вихлюпує гарячу, майже як окріп воду, мені на руку.

Скрикую і кидаю тацю. Усі повертають голови в наш бік.

— Вибач, Зарічна, я не хотіла, — з ангельською посмішкою каже Мілена. — Швидко підняте не вважається таким, що впало. Тож приємного апетиту.

Розвертається і «подіумною» ходою пливе до їхнього столика з Нікітою. А я стою, зціпивши зуби, і ловлю співчутливі погляди аутів.

Рука почервоніла і пече. Я можу купити додаткову порцію, але мені вже нічого не хочеться. Незадоволена прибиральниця змітає на совок уламки посуду і млинці, я бурмочу вибачення і плентаюся за стіл. 

Макс, Сева і Алька зустрічають мене мовчанням. Сева підсовує каву. Так само мовчки мотаю головою. 

— Не варто було тобі зчіплюватися з Мілкою, — неголосно каже Макс, — вона тепер від тебе не відчепиться.

— Я ненавмисно облила її кавою, а вона спеціально.

— Тобі треба було вибачитися, — шепоче Алька.

— Я вибачилася. Чи треба було стати на коліна?

Вони знову замовкають, і я відчуваю чиюсь присутність. Переводжу погляд на підлогу і бачу ноги у вузьких чорних джинсах, нижче стильові лофери. Але я б і за запахом упізнала, мені не завжди потрібно бачити.

Моргаю, щоб не розревітися. Навіщо він прийшов? Але переді мною на стіл зі стуком приземляється таця з їжею, і здається, не тільки я затримую дихання. А весь кафетерій.

На таці занадто багато їжі, якраз для здорового, зголоднілого хлопця. Нікіта віддав мені свій обід?

Знову мотаю головою. 

— Їж, — чую уривчасте.

— Ні, — кажу осиплим голосом, — я стільки не з'їм. Мені багато.

— Я сказав, їж, — тепер він говорить наказовим тоном. Ковтаю і слухняно беру виделку. А він додає: — Вибач, Машо.

І виходить із кафетерію разом із Мамаєвим.

— Нік! — Мілка біжить слідом, і всі знову витріщаються на мене.