Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Їх розділяв столик. Раптом дівчина подалася вперед, притягла його правицю до себе й, обхопивши її обома руками, нахилилась і поцілувала. Бонд, спохмурнівши, спробував вирвати руку, але якусь мить дівчина міцно тримала її. Потім підвела погляд. Її великі блакитні очі вдячно глянули на Бонда, і вона сказала:

— Дякую! Дякую за вашу довіру! Знаю, що це було нелегко.

Вона відпустила його руку і випросталась.

— Я радий, що це зробив, — і собі озвався він, намагаючись збагнути магію цієї жінки. Пошукав у кишені сигарети й запальничку. Витягнув нерозпечатану пачку «Честерфілда» і правою рукою спробував розірвати целофанову обгортку.

Дівчина нахилилась і забрала у нього пачку. Розірвала її великим пальцем, дістала сигарету, запалила й віддала пачку Бондові. Той узяв куриво з її губ, посміхнувшись їй в очі, відчуваючи на вустах присмак її помади.

— Я викурюю приблизно три пачки щодня, — повідомив Бонд. — Тож у вас буде чимало роботи.

— Я вам їх лише розпечатуватиму, — парирувала вона. — Але не переживайте: я не маю наміру няньчитися з вами аж до самого Сент-Пітерсберга!

Очі Бонда звузились. Усмішка зникла з його обличчя.

— Невже ви думаєте, що я повірила, нібито ми їдемо лише до Вашингтона? — пояснила вона. — Ви затнулися, називаючи кінцеву станцію. Крім того, «Містер Біґ» упевнений, що ви прямуватимете до Флориди. Я чула, як він попереджав про вас своїх людей. «Містер Біґ» замовив міжміський дзвінок із чоловіком на прізвисько «Роббер». Звелів пильнувати аеропорт Тампи і залізничний вокзал. Можливо, нам краще буде вийти у Тарпун Спрінґз або на одній з маленьких станцій на побережжі? Вас бачили, коли ви сідали в потяг?

— Принаймні, я не помітив «хвоста», — мовив Бонд. Із очей його зникла тривога. — А як ви? Як вам удалося втекти?

— Сьогодні в мене урок музики. «Біґ» намагається зробити з мене співачку любовних пісеньок. Хоче, щоб я виступала у «Боун-Ярд». Один із його людей, як завше, відвіз мене до вчительки і мав забрати опівдні. «Біґа» не здивувало, що я вийшла раніше. Я часто снідаю зі своєю вчителькою — аби лиш вирватися від «Містера Біґа». Той хоче, щоб я завжди трапезувала з ним.

Вона поглянула на годинник. Бонд цинічно помітив, що він був дорогий: суцільні діаманти і платина.

— Вони спохопляться десь за годину. Я вичекала, поки машина з моїм охоронцем зникне за рогом, а потім вийшла з будинку і пішла телефонувати вам. Тоді взяла таксі до центру, купила зубну щітку та ще кілька дрібничок в аптеці. Зі собою прихопила лише коштовності й шалені гроші, про які «Біґ» не знає: п’ять тисяч доларів. Отож, не буду вас фінансово обтяжувати.

Вона посміхнулася.

— Я знала, що колись настане й мій день.

І жестом показала на вікно.

— Ви дали мені цей шанс. «Біґ» та кілька його охоронців упродовж року тримали мене під замком. Тому тепер почуваюся, мов у раю.

Потяг весело біг заболоченою рівнинною місцевістю, що тяглася між Нью-Йорком і Трентоном. Краєвиди за вікном були не з привабливих. Це нагадувало б Бондові деякі ділянки довоєнної Транссибірської магістралі — якби не велетенські щити з рекламою найновіших бродвейських шоу, поодинокі звалища металобрухту та кладовища старих машин.

— Гадаю, зумію вимислити для вас щось краще, ніж це, — посміхнувся Бонд. — Але не дякуйте мені. Ми тепер квити — минулої ночі ви врятували мені життя. Тобто, — додав, із цікавістю приглядаючись до неї, — якщо ви справді вмієте читати думки.

— Так, — підтвердила вона, — можу. Чи, принаймні, це щось дуже схоже. Я можу відчувати, що станеться невдовзі — особливо з іншими людьми. Звісно ж, я цим спекулюю, одначе коли на Гаїті так заробляла собі на життя, то цю здатність легко було подати як окремий номер у кабаре. Вони усі там схибнуті на вуду та різних забобонах, тож мене вважали чаклункою. Повірте, коли я вперше побачила вас у «Біґа», то зрозуміла: ви послані, щоби врятувати мене. І я, — вона почервоніла, — побачила ще дещо...

— Що саме?

— О, це неважливо, — очі її забігали. — Різні дурниці. Так чи інакше — побачимо. Але нам вестиметься нелегко. І на нас чигатиме купа небезпек.

Помовчавши, запитала:

— Тож ви потурбуєтеся про нас обох як слід?

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Бонд. — Але передусім нам слід виспатися. Випиймо щось, з’їмо по сендвічу з куркою, а тоді попросимо провідника постелити нам постіль. Вам не слід бентежитися, — додав він, помітивши, як вона сором’язливо опустила очі. — Ми у цій справі тепер разом. І нам доведеться провести в одному спальному вагоні двадцять чотири години. Тож нема чого делікатничати. Як-не-як, а ви — місіс Бріс, — посміхнувся він, — тож мусите грати свою роль до кінця. Але до певної межі, звісно, — уточнив.

Вона розсміялась і оцінююче глянула на нього. Тоді натиснула на дзвінок під вікном.

Провідник та офіціант зайшли один за одним. Бонд замовив два «Старомодні»50 коктейлі, обумовивши, що в них має бути витриманий бурбон «Гранд дед»51, а також сендвічі з курчам і каву «Санка» без кофеїну, щоб не зіпсувати собі сон.

— Я повинен узяти з вас додаткову оплату, містере Бріс, — сказав провідник.

— Звісно! — відповів Бонд.

Солітер потяглася до сумочки.

— Усе гаразд, люба, — сказав Бонд, витягаючи своє портмоне. — Ти, певно, забула, що віддала мені свої гроші перед тим, як ми виходили з дому!

— Гадаю, леді потрібно чимало грошей на літні сукні, — зауважив провідник. — Крамниці у Сент-Пітері страшенно дорогі. А ще там страшенно спекотно. Ви хоч колись бували на Флориді?

— Ми завжди там відпочиваємо о цій порі, — підтвердив Бонд.

— Бажаю вам щасливої подорожі, — сказав провідник.

Коли двері за ним зачинилися, Солітер радісно розсміялася.

— Вам не вдалося мене збентежити, — зауважила. — Стережіться: наступного разу я придумаю щось справді божевільне. Але спочатку, — вона махнула рукою у бік дверей, — я повинна привести себе в порядок — виглядаю, певно, просто жахливо.

— Прошу дуже, дорогенька, — розсміявся Бонд, коли вона зникла за дверима.

Повернувшись до вікна, Бонд проводжав поглядом гарненькі дерев’яні будиночки передмістя Трентона. Він любив подорожувати потягами й із задоволенням робив це й тепер.

Експрес сповільнив рух. Тепер вони проминали пакгаузи та порожні товарні вагони різних штатів, із написами: «Лакаванна», «Чесапік та Огайо», «Лігай веллі», «Сіборд фрут еспресс» — і навіть такими енергійними назвами, як «Ачесон, Топека та Санта-Фе» — від котрих віяло романтикою американських залізниць.

«І де ж мої рідні «Брітіш рейлвейз»?» —