Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вар'яти: Вибрана проза 📚 - Українською

Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вар'яти: Вибрана проза" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 52
Перейти на сторінку:
class="p1">— Тепер майструють конкретні звинувачення: або ти жінці зрадив військову таємницю, або мав при собі фотки… параграф вісім… нє — сім.

— Навіть тут я боюся, що можуть прийти за мною, штири мої колеґи сидять уже в таборі, комендантом там якийсь генерал на пенсії, і вони вправляються в розміновуванні. Коханці смерті.

***

Коли я, викупавшись, з’являюся під контрольним дзиґарем, то помічаю Ярмілку. Стоїть, зіпершись на браму, втупившись у якусь крапку на стелі. Я наблизився до неї, та вона не помітила. Тоді я торкнувся її руки і спитав:

— Ну і як?

Зиркнула на мене, кривлячи вуста в усмішці:

— Вже добре, я нині тут останній раз.

— Будеш ходити на прогулянки, — кажу, але вона обриває мене:

— Які там прогулянки, вуйку, роботи буду мала до холери, будемо з сестрою шити одежинку, купувати всілякі речі, може, навіть шарпнуся собі на візок, якось треба ту мацьопу привітати. Ну, то бувайте, вуйку, а як будете мали час, то знаєте…

Подала мені руку, таку звичайну людську руку, шорстку, як коров’ячий язик.

***

І знову, встаючи щоранку, не маю навіть часу замислитись над самим собою, чи я щасливий, чи ні? Напам'ять вже знаю перший свій вранішній порух у напрямку будильника. Далі таке саме обмацування наосліп вимикача на стіні, а потім перший знічений погляд у дзеркало на людину, яка вкотре з годинником підводиться в ліжку. Завше вранці вмикаю радіо, наставляю на Берлін і слухаю. Спочатку нічого, але за пару хвилин перед четвертою звучить «Інтернаціонал», якого виконує хор під супровід музики, а потім знайомий милий голос: «Здравствуйтє, таваріщі, гаваріт Масква». Потім зо тридцять секунд тиші і знагла галас московської вулиці біля Кремля, виск гальм, клаксонів, а далі починають дзвонити і бити кремлівські куранти: раз, два, три, чотири, п’ять, шість… і знову милий голос: таваріщі, гаваріт Масква, здравствуйтє, шесть часов утра… і знову «Інтернаціонал» у виконанні хору під супровід музики. Це означає, що в нас четверта, це означає ще кілька хвилин, ще можна зостатися в ліжку і стежити за секундною стрілкою, яка поволі суне по колу і цокає, і ще раз, і знову. Інколи засинаю, але потім все ж таки мушу зриватися на ноги і рухатись, як автомат. Хутко вбратися, почистити зуби двійникові у дзеркалі, і задуматись, на дідька щодня голитися, митися, їсти і носити весь той розпорядок у голові. Навіщо постійно остерігатися, що я що-небудь забуду? І розраджую себе: мусиш вистояти, мусиш, мусиш, бо інакше тебе знудить, мусиш! Повторюю собі це щодня, завдяки чому мені стає легше. Виходжу з дому, починає моросити дощ, який кропить усю землю, і мій сад так само. Відчуваю, що треба мені багато, відчуваю, як до самих моїх корінців проникає темна вода, виполіскуючи вапно і цементову пилюгу, чую, як мої капіляри насичуються і я стаю золотою ренетою, судецькою паперівкою, і замислююся, чого я потребую, аби мої плоди були гарнішими і здоровішими. Маю охоту на поташ, фосфор, азот… Перестаю бути садом і дошолопую, що автоматизм давно вже закинув мене на сидіння автобуса, і перспектива засмоктує мене у вулиці, котрі з відстані такі вузенькі, що не проїхав би там і ровер, та коли потрапляємо туди, то раптом виявляється, що проїжджають попри тебе два автобуси і нова перспектива витворює нові видива. Авто, що іде навпроти — це вдалині тільки дві цятки, спадаюча двокрапля води, котра одначе збільшується, маліє, аж врешті передчасно розмивається, а далі міст і світлофор звіддалік…

Дейвиці… Суцільна пилюга, але ж, коли туди доберемося і я озирнуся, то через задню шибу побачу ті місця, де акурат тепер я перетворився саме на таку ж пилюгу, такі ж мерехтливі пилинки… На мості така сама брехлива перспектива з нахиленими над автобусом ліхтарями, які скидаються на велетенських генералів з золотими ґудзиками… Під кінець повертаюся вліво і цього разу шпиталь Бульовка не більший за шкатулку з перлинками… Роззираюся — я не сам. Робітники сплять, досинають, чи роздумують про щось. Праця — то платформа, на краю якої ми дотикаємо одне одного, бо інакше ми б і не спіткалися. Мене дратує зелене світло перед водієм, бо воно більше за будь-яку видиму зірку, але заспокоює кубістичне панування водія над простором. Він спостерігає водночас і за дорогою спереду, і обабіч, і навіть ззаду, а ще ж бо контролює стан мотору на вухо, ногами педалює на газ і гальма, а руками крутить кермо. Щодня, приїжджаючи до Воковиць, водій зиркає вгору на конкретне вікно конкретного будинку, і коли помітить там світло, каже: «Вже встає…», але, коли там іще темно, то сигналить доти, доки вікно не засвітиться. Щодня я собі уявляю, що то поштарка, котра має прокинутися саме в мить, коли ми проїжджаємо, і має таке домовлення з водієм, аби засигналив, якщо проспить. І бачу її, як вона на краю ліжка, з панчохою в руці задумується, чи варто вставати. Бачу, як вона погорджує заспаною дівчиною в дзеркалі і так само замислюється: навіщо жити?

Але ось ми їдемо дорогою коло щедро освітленого Рузинського летовища, де пасажири чекають на літак. Злітна смуга обставлена ліхтарями, котрі збігаються в кінці летовища так, що якби хто став на тім протилежнім кінці, то сказав би, що ті червоні жарівки збігаються якраз там, де проїжджає автобус. Літак кидає стіжок світла на асфальт і сідає, маліє і перетворюється на маленького дитячого літачка на ґумовій шворці, крила обертаються і змінюють колір. Заплющуюсь і бачу, що все інакше, ніж насправді, наче б висіло на ґумці перспективи, життя ж бо теж велика ілюзія, деформація, перспектива… Відкриваю очі, ми вже перед ливарнею, прокидаємося навзаєм: «Уставай, приїхали!». А я висідаю так самісінько, як і останні триста днів, тим самим важким кроком проходжу через прохідну, показую посвідчення і йду у бік лазні та вдягальні. Бачу: з-за рогу виїжджає потяг з п’ятитонним литвом, котре на відстані виглядає, як дівчата, що вирушили на свій перший баль, подібне до надутих балкончиків, таке ж звабливе і неприродне… Але коли локомотив минає мене, ледве волочачи свій ладунок, здається, що мене минають величні обеліски, які за хвилю маліють, зникають і не зостається нічого…

Я швидко перевдягаюсь, роблячи звичні рухи — спочатку натягую на себе майку, далі сорочку, підштанці, комбінезон, штани, черевики, а зверху робочі штани і куртку, хвартух та рукавиці, а на голову капелюх, і виходжу. Довкола ще темна ніч. Велика,

1 ... 22 23 24 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вар'яти: Вибрана проза"