Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

Майстер замовк, взяв гак, відсунув шибку і перевірив витоп. Коли закінчив, то підійшов до мене і схопив мене за плече:

— А тепер послухайте, як вони вирішують цю справу там…

— У Росії, ага, — видушив Ганнес, на що Мудрий:

— Ну, а де б інакше! Прецінь про Росію вповідаю… Уявіть собі, що в Запоріжжі під’їжджає цілий потяг і сталь зливають просто в нього, і то є велика користь, але мені вже пора…

Ми зосталися з Рееґеном самі.

— Ти! Вар’яте! Спитай 'го ще про щось, але спокійно, без запалу.

— То ти ще мені дорікаєш? Ти все мусиш зіпсувати, та ж ти знаєш…

— …знаєш, що то моя єдина радість і що будь-який графік запалює мене сильніше за голу бабу, — докінчив я за нього.

— А Сталіна ви бачили? — гукнув Ганнес.

На що Мудрий, стоячи спиною до нас:

— Нє, хоча й дуже хотів, але зате булисьмо в опері на «Лебединому озері», ага, і в зв’язку з тим оповім вам про чудові звичаї совіцьких людей. Урвався мені вішак і от, коли я прийшов за плащем до гардеробу, то він був пришитий. Питаю бабусю, хто це мені пришив, а вона: «Ну, та хіба ваша жінка вдома, нє?». Файно вийшло.

Здалеку ми побачили, як нам махає руками пан Вітек, а коли ми наблизились, крикнув:

— Ну, де ви поділися? Ми вже вас шукаємо!

Знову ми взялися наповнювати вагончики, а довкола нас повно відливок, вогнів, іскор. Під стіною стоїть бочка зі смолою, а круг неї велика калюжа. Ярмілка, що власне проходила з зупою, ступила в смолу і скрикнула:

— Най вас шляк трафить з тою смолою!

— Ми не винні, — сміюся, — то ті, що коло печі.

— Ну лиш погляньте! Нові ходаки! Тепер їх можу хіба до дупи всадити! Я ту’ тілько з вами самі страти маю!

— Як скінчимо засипувати, я прийду до тебе на зупу і все порахую.

***

Після роботи всі подалися їсти, а я роззирнувся за Ганнесом — є. Стоїть біля пачок з електродами і читає по складах: «Міністєрство промишлєнності». Уздрівши мене, постукав пальцем об коробку:

— З Росії, з Росії. Скоро все буде від них.

Коли я так дивлюся на нього, то бачу, що все допіру почнеться, коли всього буде достатньо, коли нажеруться, і власне тоді все тільки почнеться. Може, врешті візьмуться будувати міст на Північний полюс.

Урешті йдемо до їдальні. Я відразу підходжу до Ярмілки, беру в неї записник і торбинку з грошима. Рахую, перераховую і звітую:

— Ярмільцю, та ж маєш на дві корони більше!

А з-за столу гукнув Рееґен:

— Ярмілко! Що ти весь час пошіптуєш з тим фраєром? А Ярмілка:

— Ми ся любим, нє, вуйку?

Тепер я вже опускаю очі:

— Ясно, я ж кохаю її, як та її сестра, котра мало не… Захоплена Ярмілка знову оповідає, як то її сестра на забаві підскочила до Ярослава і якби її не стримали, була би йому писок похрестила за те, що зганьбив сестру. Тут я собі пригадав:

— Але мусимо вже йти, а то ще за нами прилетить пан Вітек… Я не закінчив, як у дверях і справді з’явився пан Вітек:

— Ну, і де-сьте поділися? Шукаємо вас, там вже ся сипле!

***

Пополудні треба було мені зійти до лазні, аби мені лазебник відчинив шатню, бо я забув поштемплювати картки на цукор. Сходжу до пивниці, до котельної, де гріється вода для душів. Відчиняю двері, старого нема. Іду сходами вділ, до котла, але затримуюся, бо внизу на мішках бачу сплячу Ярмілку. Виглядає мені якась здеформована: бачу її голову з підкладеними руками, а далі тільки підігнуті ноги. Під головою має якісь шмати, а вгорі над нею в незамкненій печі сичить розжарене вугілля. Зморщене чоло, хустка збилася на потилицю. Спить. Сідаю поруч, беру її за руку, торкаюсь чола. Воно аж горить, а живіт, мов барабан.

Раптом очуняла:

— Йой, вуйку, ви тут? А я вже зовсім…

Я схиляюсь над нею:

— Ярмілко, що з тобою?

А вона витирає чоло зі словами:

— Вуйку, хочеться мені до риги, тьху…

— Ну то виблюй, а я скочу за лікарем, — але Ярмілка шепоче:

— Нє, нє, я вже там була… Нині я тут останній день, — і дивиться на мене тими своїми очима. — Котра година?

— Буде пів на першу, — кажу, а вона:

— Шефова мене не шукала? Вредне бабисько! Але вона не знає, що то значить мати дітей, бо сама вишкрабана, як гладущик!

Знову торкаюсь її чола:

— Ярмілко, в тебе гарячка!

А вона:

— Ну, так, капці геть мокрі, а ще ви з тою смолою. Вуйку, не забудьте заскочити до мене, як я вже буду вдома, мешкаю в Стегельчі, а там уже вам кожний скаже.

— Ясно, що заскочу, і то з задоволенням, — шепочу, а вона:

— А тепер лишіть мене саму, най виригаюсь.

Пускаю її руку і піднімаюся сходами, але ще раз таки озираюсь.

— Вуйку!

— Ну!

— Вуйку, а йдіть-но сюди, щось вам скажу!

Вертаюсь.

— Вуйку…

Схиляюсь над нею і питаю:

— Що, маленька?

— Вуйку, позичте мені двадцять корон, га? Куплю си на дорогу м’ятних цукерок, то мені легше стане.

Я позичаю, потім вибігаю, заштемпльовую картку на цукор і мчу до їдальні. Стаю в кінці хвоста, коли доходить черга до мене, беру тарілку і тістечко, сідаю за столом і напихаюся, слухаючи, що собі вповідає двійко сусідів.

— Полковника Пернікара теж замкнули в тій афері, ото нумер! У цюпі на Панкраці вже цілих тридцять два полковники. Як си кружляють в’язничним пляцом, то посередині стоїть вартовий, котрого називають Фазаном, і ті полковники обов’язково стріляють у фазана, тобто пердять у бік вартового. Є в них і своє керівництво. Коли так ото ходять з руками за спиною, то найстарший полковник командує: «Руки геть… від дупи!». А тебе за що вигнали?

— Мене? За ніщо. Певно, я грубошкірий ворог народно-демократичного ладу. Вже два роки відкалатав у Яхимові.