Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Скільки?

Бородань відкинувся на своєму ослоні, притулився плечима до стіни й пихкав люлькою, поки дим не заклубочився як слід.

— А ти запропонуй, — відказав.

Я зизом зиркнула на нього, підраховуючи. Він точно хоче більше, ніж заплатив Віллі, щоб отримати прибуток. Я не була певна, що перстень стільки коштував, та вирішила, що розумніше буде використати гроші, які дав мені Вест, а перстень лишити та продати в Серосі.

— Двадцять п’ять мідяків.

Той зареготав, аж кашель прогуркотів у горлі.

— Забирайся.

І сягнув по кинджал. Та завваживши блиск у його очах, я притиснула кинджал до грудей. Це була моя перша помилка.

— Тридцять, — спробувала вдруге.

— Це робота з Бастіана! — Він задер підборіддя та зверхньо позирав на мене.

Велике портове місто в Безіменному морі славилося виробами з коштовного каміння. Ніде на Звуженні нічого такого хитромудрого не виготовляли, бо всі, хто мав хист до роботи з каменями, рушали в Бастіан, де Гільдія коштовностей мала великий вплив і добряче платила. Там не бракувало можливостей вивчитися і завжди була робота.

І саме там мама навчилася всього, що знала про камені. Усього, чого навчила й мене.

Від обміну залежало моє життя, і я мало не порушила головного правила торгових перемовин. Він, схоже, помітив, що я за цю штуку ладна віддати все, що маю. Якщо я з ним не домовлюся, Вест кине мене тут, у Дерні, і я знову опинюся на початку шляху, як на Джевалі.

— Тридцять мідяків і золотий перстень. — Мені хотілося проковтнути власного язика, та я вже витягла з кишені Вестову каблучку й поклала на стільницю перед гендлярем.

Це вже було більше, ніж він міг би отримати від будь-кого іншого, проте з того, як смикнувся його рот, я зрозуміла: він мене так просто не відпустить.

Він чекав далі, і губи кривилися у злобній посмішці.

— І це. — Я стиснула зуби й дістала поцуплений браслет, а з іншої кишені — латунні пряжки, жбурнула все це на стіл. — Якщо докинете добувацький молоток.

Мій-бо так і покоївся на дні морському.

— Згода. — Він витяг із шухляди з інструментами потрібний і зачекав, поки я відрахую тридцять мідяків, а тоді вже простягнув мені його ручкою вперед.

Хоч у мене тепер і нема чого продати в Серосі, принаймні зможу добувати коштовні камені.

Я позирнула за вікно: чи не майне в темряві силует Веста. Очима його не бачила, але відчувала, як він вдивляється.

Він припустився тієї самої помилки: показав, що кинджал йому не байдужий. Він не просто бажав його отримати. Він з якоїсь причини його потребував. Якщо зрозумію, що за причина, матиму бодай невеликий важіль впливу.

— А ви щось знаєте про того, хто вам це продав? Кинджал цей?

Крамар висипав монети у бляшанку й тицьнув у написане від руки оголошення на вікні:

Я позирнула на нього. Ніхто не торгуватиме з перекупником, який розпитуватиме, звідки речі потрапляють у його крамницю. Я в нього не перша нечесна відвідувачка за день — і достоту не остання.

Він віддав мені молоток і махнув рукою: забирайся вже звідси.

Уздрівши мене, Вест вийшов із-за повозки, що тулилася далі в провулку. Чекав, не виймаючи рук із кишень. Я простягнула йому кинджал, і на капітановому обличчі проступило неприховане полегшення.

— Дякую, — кивнув забираючи.

— Це не задурно, — нагадала я.

За те, щоб отримати кинджал назад, він заплатив мені тридцять п’ять мідяків і запропонував таки довезти до Сероса, ось це я і зробила. І хоч у мене лишилося всього кілька монеток, усе ж мої статки трохи збільшилися.

Я рушила за ним вулицями поселення до вже знайомих трьох похилих димарів таверни. Усередині нас огорнув жар відкритого вогню, я роззирнулася в пошуках інших членів команди, та навколо самі незнайомі пики тулилися коло столу, а руки стискали склянки з хлібною.

Вест просочився крізь юрбу до шинквасу біля вогнища — і тут біля нас зупинилася худа жінка з кучмою волосся, перев’язаною на маківці червоною широкою стрічкою.

— Весте, — привіталася.

— Вечерю. І кімнату. — Він жбурнув на прилавок три мідяки, і жінка сунула їх у фартух та посміхнулася мені по-змовницьки.

Зрозумівши, про що вона подумала, я спалахнула.

— Та ні, — звела руку, — ми не…

Жінка мені підморгнула, а Вест не потурбувався її переконувати в іншому. Цікаво, чи це не тому, що я не перша дівчина, з якою він з’являється в таверні та зникає в горішніх кімнатах? У животі скрутило так само, як і тоді, коли дивилася, як Вест і Вілла стоять одне навпроти одного у провулку.

Капітан сперся на шинквас, і я помітила на пальці світлішу смужку шкіри.

— Цей перстень? Він для тебе багато важив?

Вест стиснув кулак, сунув руку назад у кишеню й рушив до сходів, не відповідаючи.

— Добраніч.

Він піднявся нагору, і лише цівочка світла стекла донизу, перш ніж двері за ним зачинилися.

— Ну, ходімо… — розгублено мовила пані за шинквасом і пішла вперед, дзенькнувши в’язкою ключів. Прочинила двері кімнатки поряд із Вестовою; там і свічку вже задмухали. — Ось тут.

Я зайшла. Біля стіни в тій тісній комірчині тулилося ліжко, поруч висів рукомийник, а під іншою стіною стояв єдиний стілець.

— Зараз щось принесу поїсти, — усміхнулася жінка й вислизнула, тихенько причинивши двері.

Я підійшла до вікна й задивилася на дахи в гавані. Обриси кораблів ледь угадувалися в пітьмі. Коли кроки господині стишилися, озирнулася на тонку дерев’яну стінку, що відділяла мою кімнатку від Вестової. Крізь щілини не сочилося ані слабенького світла, тож я, схрестивши руки, прихилилася до стіни та притулилася до неї лобом.

За ніч я мало не згубила свого «квитка» через Звуження, заробила достатньо монети, щоб дістатися до Сероса, і все втратила, а також розкопала найпотужнішу зброю з усього арсеналу, що маю з Джевала, — правду стосовно того, чим є «Жоржина».

Якщо